— Вона сама мені подзвонила. І вказала час його приїзду до хвилини. Так що збирайся. За кілька годин поїдемо.
— Добре.
Я піднявся з ліжка і зпросоння, майже на автоматі, потягся за одягом. Грінспен нікуди не вийшов. Він стояв посеред кімнати і дивився на мене. Я запитально глянув на нього.
— Ти знаєш Андрію, я завжди задавався питанням — чому ти з нами? — спитав він раптом мене.
— Як це — чому?
— Ну розумієш, у кожного з нас є якийсь привід, аби влізти у це. У мене є ідеї, у Сема — помста. У всіх є свої мотиви. Крім тебе. Але ти чомусь з нами. Іноді мені здається, ти критично ставишся до всього, що відбувається. Але тримаєшся разом з нами. І це мене непокоїть, а можливо інтригує.
Я усміхнувся:
— Знаєш, Сем любить казати — у кожного своя кредитна історія.
— Знати б тільки, що за кредит ти взяв.
— Почекай трохи — взнаєш.
— Нас чекатиме якесь шокуюче відкриття?
— Та, мабуть, ні. Історія може бути різною, але кредит у всіх однаковий.
Грінспен знизав плечима.
— Загадками говориш. Проте, певно, сьогодні день такий. Одягайся, їж. Ми чекаємо тебе надворі — треба ще глянути, що там з машиною.
Він вийшов з кімнати. Я одягнув штани, сорочку і подивився на себе у дзеркало шафи. Кілька років тому я, здається, мав кращий вигляд. Хоча все решта не змінилося. Я заплющив очі й притулився чолом до холодної поверхні дзеркала.
— Привіт, — озвалася Віка, яка поралась в коридорі.
— Привіт, — махнув я рукою, рухаючись у бік кухні.
— Що це ви в таку рань підірвалися? — спитала вона.
— А тобі хлопці хіба не сказали?
— Сказали, що плануєте на СТО їхати, мовляв машина забарахлила…
— Ну так воно і є.
— Андрію, — Віка зупинилася у дверях кухні і кинула на мене стривожений погляд. — Що ви задумали?
— З чого ти взяла, що ми щось задумали?
— Сем мені нічого не каже, але це видно неозброєним оком. Всі якісь напружені, наелектризовані. Наче перед чимось… Перед чимось таким, що має все змінити.
Я обійняв Віку за плечі:
— Вікусю, все буде добре. Не бери дурного в голову.
— От тепер я по справжньому захвилювалася, — сказала Віка.
Я у відповідь засміявся, чи принаймні зробив вигляд, що засміявся. Махнувши рукою на прощання, вийшов надвір, де вже в машині на мене чекали хлопці.
Ми приїхали до Тоніного будинку за сорок хвилин до того, як там мав з’явитися він. Сем зупинив машину і глянув на мене.
— Ну, далі справа за тобою.
— Та певно.
— Не нервуй. Все буде швидко. А ми тебе тут прикриємо.
— Я не нервую.
— От і добре. З богом. І не забудь, що запобіжник в руків’ї пістолета.
Я кивнув у відповідь і відкрив дверцята.
— Андрію, — почув голос Грінспена, що сидів на задньому сидінні. Я обернувся. Обличчя Грінспена було напружене так, наче не мені, а йому зараз треба було з пістолетом заходити до цього будинку. Грінспен стиснув моє плече і тихо сказав:
— Тримайся. І удачі.
— Дякую.
Не обертаючись, я зайшов до будинку, піднявся на другий поверх і опинився перед дверима Тоніної квартири. Якусь мить просто стояв, потім підніс руку до дзвоника і подзвонив. Один раз, другий, третій…
— А вона кудись пішла, — почув позад себе голос. Обернувшись, побачив літню жінку, яка з цікавістю дивилася на мене.
— Давно? — поцікавився я.
— Ще вранці, я саме в магазин йшла, ми разом до зупинки пройшлися, — мовила жінка.
— Добре, — кивнув я і чомусь ще раз повторив. — Дуже добре.
Жінка пройшла повз мене і відкрила двері сусідньої з Тоніною квартири. Я зробив вигляд, що спускаюся донизу, проте, коли почув, як сусідка зачинила двері, піднявся на третій поверх. Там я дістав мобільник, аби набрати смс. Текст смс-ки довго не давався мені, я писав фрази, потім стирав їх, потім знову набирав… Нарешті вийшло щось на кшталт: «Ти зробила правильно, що поїхала. Тільки не повертайся. Вибач, якщо був у чомусь неправий». Я кілька разів перечитав написане, розмірковуючи, чи не написати іще щось, але відправив текст як є.
Потім підійшов до вікна, аби побачити, що робиться надворі. Крізь брудну шибку було погано видно, крім того, розбуджена сонячними променями серед зими муха наповнювала навколишній простір своїм дзижчанням.
Муха вперто билася об скло. Один раз, другий, третій… Вочевидь, вона дуже хотіла назовні — туди, де начебто гріло сонце, був погожий день. Пробити запилюжену шибу, вирватись з цього темного під’їзду і полетіти назустріч світлу… Проте муха не знала одного — надворі була зима, і своїм пробудженням вона мала завдячувати лише цій не по-зимовому теплій днині. Я зробив спробу впіймати її. Це було непросто — вона вперто не давалася, але, зрештою, мені це вдалось. Затиснувши її в кулаку, витягнув руку подалі від вікна і випустив. Муха одразу ж з радісним дзижчанням полетіла до шибки. Я зітхнув. Повертатись до того, що не вдалося зробити колись — здається, це ознака всіх живих істот.