— Коротше кажучи, — почав так, ніби планував якусь довгу історію, але враз відчув, що мені знову забракло повітря. — Я не вбив його, — раптово, навіть для самого себе, закінчив я.
— Що-о?! — протягнув Сем. Вигляд у нього був як у дитини, якій сказали, що Діда Мороза не існує.
— Я знав, я знав, що так буде! — майже радісно почав горлопанити Грінспен.
— Я не вбив його, — для чогось повторив ще раз.
— Був же постріл… я чув постріл… — повторив кілька разів Сем.
— Так, я вистрілив, у нього над головою, — зруйнував останню Семову надію.
Наступної миті опинився на землі. Вибираючись з туману, що враз з’явився перед очима, зрозумів, що страшенно болить підборіддя, і причина цієї болі — Семенів аперкот. Тільки-но спробував підвестися, як на мою голову знов опустився важкий Семів кулак. На цей раз менш результативно, бо Семену завадив Грінспен. Цим я вчасно і скористався, звівшись на ноги та намагаючись стати у боксерську стійку. Проте Сем більше не атакував. У його очах з’явився вираз ображеної малої дитини.
— Чому ти так вчинив? — зовсім тихо спитав він.
Сем замовк і дивився на мене, чекаючи на відповідь. З-за його плеча так само мовчки дивився Грінспен.
— Добре, — кивнув я головою. — Я відповім тобі… вам… — знову глибоко вдихнув, на мить затримав подих, ніби хотів пірнути. — Я втратив одну дуже близьку мені людину. Просто тому, що ми не змогли її вчасно довезти до лікарні. Швидка, на якій ми її везли, потрапила у вибоїну. І зламалася. Якби приїхали вчасно, її могли б врятувати. Але вчасно ми не приїхали…
— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — Але до чого тут це?
— Він тоді якраз був чиновником міської адміністрації і відповідав за дороги. На них багато виділялося коштів, але вони чомусь взагалі не ремонтувалися… І мені зірвало дах… Взяв ножа і пішов, як мені тоді здавалося, чинити правосуддя…
— І чому ж ти його тоді не вбив? — спитав Сем.
' — Розумієш, тисячу разів сам їздив по цій дорозі і було глибоко начхати, що вона погана. Звичайно, вибоїни на ній мене бісили, особливо, коли колесо потрапляло у яму. Всі знали, що на її ремонті крадуть кошти, і я це знав… Але далі міцного слова справа не йшла. Час від часу дорогу ремонтували, але все було несерйозно, навіть смішно. До того часу, як колесо однієї швидкої не потрапило у вибоїну.
— От і прекрасно, — кивнув Грінспен. — Він крав, через це постраждали люди, отже, він мав за це відповісти. То чому він не відповів? Ні тоді, ні зараз…
— Тому що він був винуватий так само, як і я. Він робив це, а я дозволяв йому це робити. І дозволяв би далі, якби з близькою мені людиною не трапилося біди.
— Ти все правильно кажеш, Андрію, — подав голос Сем. — Але от мої друзі вже на тому світі, як, до речі, і та людина, за яку ти так вболівав. А він — тут. І я тобі скажу, Андрію, — це несправедливо. Він тут зараз живий, а тих людей вже немає. Просто несправедливо —і все…
— Відновлення справедливості! — також подав голос Грінспен. — Може, зрештою, це і є та по-справжньому єдина гідна справа, якою й маємо зайнятися, за яку ніхто крім нас не візьметься?
— А дороги хто ремонтуватиме? — усміхнувся я.
Сем сумно похитав головою:
— Ти так і не зрозумів, з ким маєш справу.
— Я прекрасно усвідомлюю, з ким ми маємо справу, — похитав я головою.
Сем мовчки махнув рукою і відвернувся.
— До речі, Андрію, а можна ще одне, останнє запитання? — звернувся до мене Грінспен.
— Так, звичайно.
— Пам’ятаєш, коли ми тягнули патики кому з нас стріляти — там же не було короткого патика? Правда?
Я усміхнувся:
— Так, короткого патика там справді не було.
Сем знов повернувся до мене.
— Тобто ти свідомо не дав нам можливості стріляти у нього?! — майже прокричав він.
Я мовчки знизав плечима.
Грінспен тихо засміявся:
— Що і треба було довести. Андрій просто невиправний ідеаліст.
— Не розумію! — прогудів Сем, беручись руками за голову.
— Я по-іншому не міг, — тихо мовив я.
— Ти просто хворий, — махнув рукою Сем і відвернувся.
Запала мовчанка, кожен думав про своє.
— Добре, залазьте вже в машину — поїхали додому, — зовсім змучено сказав Сем.
Ми сіли в машину. По дорозі до міста всі мовчали. Мовчанка була такою непідйомною, що, здавалося, давила фізично. Я не витримав, і легко поплескавши по плечу Сема, який був за кермом, майже нечутно сказав йому: «Зупини ось тут». Семен запитально глянув на мене. Я ще раз повторив: «Зупини».
— Не дуракуй! — мовив Грінспен. — Приїдемо зараз додому, вип’ємо по сто грам…