— Андрію, зрозумій, — почав Грінспен тихим, майже благальним тоном. — Йому теж набридло все, що відбувається навколо нас. Можливо навіть більше, ніж нам, тому що йому є що втрачати. І він реально хоче змін. І йому потрібні однодумці. Сам, навіть з такими ресурсами, як у нього, він не зможе цього зробити.
— І тому ти йдеш до нього на зустріч?
— Так, саме тому я відповів ствердно на його запрошення і йду до нього на зустріч. Ти можеш мене вважати дурнем чи ідіотом, ким завгодно. Але сьогодні я йду на зустріч з ним.
— Адресу не підкажеш?
— Для чого це тобі? Ти ж ніби, я так розумію, вже все сказав йому вчора?
— Можливо між нами залишилась недомовленість.
— Ну… — протягнув Грінспен. — Ти обіцяєш поводитись добре?
— Хіба досі я поводився погано?
— Гаразд, — нарешті погодився Грінспен. — Думаю, він не матиме нічого проти тебе. До речі, він про тебе питав.
— Он як. І що саме його цікавило?
— Та нічого особливого. Просто запитав, де ти, що з тобою. Наскільки я розуміюся на людях, він на тебе не сердився…
Грінспен ще трохи пофілософствував на тему багатогранності людської натури і нарешті назвав місце та час зустрічі, яка, як з’ясувалося, мала відбутися вже за півгодини. Тому я швиденько попрощався з Гринем, оскільки з вокзалу до обумовленого місця був не близький світ. Коли зачиняв за собою двері забігайлівки, мене хтось погукав. Це була прибиральниця, яка показала рукою на стіл, за яким я сидів. Під столом я забув сумку зі спакованими у дорогу речами.
До будинку, де мала відбутися зустріч, я, звичайно ж, дістався з запізненням — Грінспен вочевидь був уже всередині. Цей триповерховий будинок, який правив йому за резиденцію, справляв непогане враження — ще дореволюційна будова була пристойно відреставрована. Враження трохи псували кілька охоронців, усі в бездоганних костюмах, але вираз їхніх облич чомусь нагадав недавнє минуле — шкірянки та спортивні штани їм пасували би більше. Під пильними поглядами охоронців я пройшов до дверей, і, подзвонивши, увійшов… На рисепшині сиділо ще кілька таких типів. Я назвав їм своє прізвище і сказав про заплановану зустріч. Один з них кивнув головою, так наче чекав на мене, і зробив знак слідувати за ним. Ми зайшли до ліфта, який безшумно підняв нас на третій поверх. Пройшли по довгому коридору і зайшли до якоїсь зали.
— А ось і наш друг, — почув знайомий голос. Повернувши голову, побачив біля стіни, поряд зі столом, заставленим наїдками, Грінспена і… його.
— Я вітаю тебе, — мовив він, усміхнувшись. На лівій скулі темнів синець, вочевидь, від мого удару руків’ям пістолета. — Давай, підходь ближче. Чого ти там стоїш? Може заскромно, але перекусити можна…
Я машинально зробив кілька кроків вперед до столу з їжею і… зупинився.
— Я тут дещо вже озвучив, — подав голос Грінспен. — Сказав про те, що наша країна, наше суспільство зараз стоять перед низкою проблем, які накопичувалися навіть не десятиліттями, ні, століттями все це у нас збиралось і консервувалось. Аж доки вся ця страшна маса, всі ці невирішені внутрішні та зовнішні проблеми, на які ми безвідповідально не реагували, почали на нас так тиснути, що перетворились на загрозу для нашого існування…
— Ну з тим, що ніяк не реагували, я не погоджусь, — заперечно похитав головою наш господар. — Може недостатньо, але щось таки робилося… Я, мої друзі — ти думаєш ми не розуміли, куди все це йде?
— Якщо і намагалися, то робили не так, — докинув Грінспен.
— Ну так чи не так — але пробували щось зробити…
— Робили? — не стримався вже я. — Назви хоч одну дорогу, яку ти побудував.
Він насмішкувато глянув на мене:
— Я дивлюся, для тебе ідея-фікс — дороги. Ти знаєш, я навіть приблизно знаю чому. Наша спільна знайома якось прохопилася. Я тобі відкрию одну таємницю — та дорога, на якій колись зламалася швидка, що здається везла когось із твоїх родичів, — нині відремонтована. І знаєш, хто її відремонтував? Я. Їі відремонтував — я.
— Кхм, — тактовно кахикнув Грінспен. — Боюсь показатися занудою, але заради істини додам, що преса писала, ніби ви провадили ремонт доріг саме під вибори…
Наш господар різко обернувся до Грінспена, і на мить мені здалося, що його усмішка раптом набула обрисів оскалу. Проте лише на одну мить.
— Іноді мені здається, хай би що я зробив, — завжди знайдеться хтось, хто скаже, що я роблю все не просто так, — мовив він, скрушно похитавши головою.