— Тихіше, вовчику, тихіше… — звернувшись до вовка, тихо його заспокоював.
Вовк загарчав, проте мені здалося, що на цей раз вже не так загрозливо.
— Тихіше, — продовжив я. — Я так само не люблю їх, як і ти. Вважай, що ми друзі з тобою. Друзі по нещастю…
Вовк сів на задні лапи і продовжував гарчати вже, для годиться, невідривно дивлячись на мене. А я продовжував говорити, намагаючись ніби умовити його:
— Тебе тут тримають для притравки собаками? Он як тебе покусали… Я сьогодні теж від них тікав. Не сердься на мене. Мені просто треба пересидіти тут пару годин. Всього лиш пару годин… Ти дозволиш мені, вовчику?
Вовк вже майже не гарчав, просто сидів, дивлячись на мене. Я з певним полегшенням видихнув — здається загроза бути розірваним диким звіром мене обминула. Бодай щось добре за цей довгий, безкінечно довгий день. До мене дійшло, що я мокрий і якщо нічого не робитиму, то можу замерзнути. Тому скинув із себе одяг і почав розминатися, час від часу поглядаючи в бік вовка. Коли зарухався, він знову загарчав. Я стишив свої рухи, поки він не заспокоївся, потім знову почав розминатися. Зрештою, сяк-так мені вдалося зігрітися, хоча час від часу, коли знову ставало занадто холодно, вставав зі свого кутка і починав активно рухатися. Іншого виходу, як сидіти в цій хижі, поки з полювання не повернуться мисливці та не смеркне, у мене не було. А мисливці не поверталися, здається не видно було кінця цьому дневі. Я присів у найдальший від вовка куток, притулився спиною до стіни, на мить закрив очі і… заснув. Мені приснилися зелені луки, ліс, Тоня, я, а поруч з нами йшов вовк… Коли я прокинувся, — просто перед моїм обличчям світилися двійко вовчих очей-жарин. Цікаво, але страху я не відчув — просто звівся на ноги і роззирнувся довкола. Шпарини між дошками сараю вже не просвічували денним світлом, — отже надворі було темно.