— Я що — проспав до самого вечора? — спитав якомога спокійніше вовка.
Той відступив на кілька кроків назад і сів на задні лапи, продовжуючи з цікавістю спостерігати за мною. Знову вирішив трохи розім’ятися, бо лише зараз зрозумів, наскільки замерз. Хоча, здається, одяг на мені трохи підсох, руки та ноги заледеніли. Почав активно вимахувати руками, намагаючись розігрітися, цього разу вовк вже без гарчання спостерігав за мною. Нарешті мені так-сяк вдалося зігрітися, а з огляду на темінь ззовні, саме прийшов час, аби спробувати вибратися звідси. Я тихенько відхилив двері, які так і лишалися незамкненими, і обережно визирнув, аби роздивитися, що робиться назовні. Надворі була вже справжня ніч, з чорного неба блимали яскраві зорі, температура, схоже, була близько нуля градусів. Натомлені нинішньою невдалою гонитвою, людолови, залили невдачу горілкою — такий висновок можна було зробити з їхніх п’яних криків з боку будинку. Я обернувся до вовка:
— Я зараз вже збираюся йти. Дякую за гостину — ти був справді добрим хазяїном. Можеш, до речі, піти зі мною. Тебе, гадаю, тут точно нічого не тримає…
Ще раз виглянув і востаннє звернувся до вовка.
— Все, пішов, — тихо мовив. — Тікай краще зі мною, це не місце для живої душі…
Вовк так само запитально дивився на мене. Я махнув наостанок йому рукою і скрадаючись вийшов на двір. Трохи покрутився, аби знайти трубу, і вже за мить рачкував по ній на волю. У трубі на мене знов чекав крижаний потічок, але частину одягу я скинув ще в хижі, і коли знов занурився у неї, намагався тримати його над головою, аби не намочити. Вилізши з труби по той бік муру, швидко одягнувся. Востаннє глянувши на цегляну стіну, що темною масою височіла наді мною, чимшвидше побіг звідси.
Розрахунок у мене був простий — йти узбіччям дороги, що вела до цього будинку, і вийти на трасу, там упіймати машину і дістатися міста. Я зашпортувався, час від часу голе без листя гілля хльоскало мене по обличчю і плечах, але я, як навіжений, біг далі, намагаючись не губити обриси дороги ліворуч від себе. Не знаю скільки це продовжувалося, але я йшов і йшов, поки не почув позад себе шум машини. Можливо, хтось виїхав такої пізньої пори до міста, але був гірший здогад — хтось вирушив шукати мене, чи не вибрався я з темряви ближче до дороги і чи не чалапаю зараз назад до цивілізації. Ця думка мені зовсім не сподобалась, і я заглибився в ліс, намагаючись разом з тим дотримуватись напрямку, паралельного дорозі. Так і рухався, проте згодом мене почали брати сумніви — чи правильно я йду, чи справді дотримуюсь напрямку, що веде вздовж дороги. Зрештою, я таки набрався духу і повернув ліворуч, туди, де мала проходити дорога. Якийсь час продирався крізь чагарі, які чомусь ставали дедалі густіші, а потім зрозумів, що таки заблукав. Дороги не було, і я навіть не знав, де її шукати. Я був сам на сам з темним нічним, незнайомим лісом. Довго стояв, розмірковуючи, що робити далі. Варіантів не було жодних, крім одного — йти далі. І я пішов, молячись подумки, аби знову не побачити перед собою високу цегляну стіну.
Йшов лісом, залитим місячним сяйвом, був легенький морозець, проте він навіть не відчувався — такий я був змучений і спустошений. Згодом я опустився на землю, зіпершись спиною об дерево, і звернув увагу на нічне небо. Чисте, ясне морозяне небо, з якого світив місяць і дивилися на мене тисячі й тисячі зірок. Я закрив очі. Холод остаточно відступив, мені стало спокійно й затишно. В уяві зринула картина — ми всі разом — я, Сем, Грінспен сидимо за столом на кухні у нашому домі, п’ємо пиво, щось жваво обговорюємо, на кухню заходить Віка, починає нас за щось відчитувати, ми у відповідь сміємося, вона кидає щось у наш бік. Ми сміємося вже всі разом. Потім бачу Тоню, що безмовно спостерігає за нами крізь вікно. Я підходжу до вікна і щось їй кажу. Здається про те, аби вона була обережнішою, аби їхала звідси, бо тут небезпечно, а я дуже-дуже за неї переживаю. Проте вона нічого не чує по той бік шиби, яку не можна ні відкрити, ні вибити, лише дивитися. Я кричу — від безпорадності — мій крик переходить у вовче виття. Добре, що прокинувся. Відкрив очі і побачив майже над собою темний вовчий силует із закинутою догори мордою. І почув виття. Я ворухнувся — і двоє вже знайомих мені очей-жаринок вперлися в мене. Вовк відстрибнув. Я піднявся на ліктях і тихо, аби не налякати чи не спровокувати вовка, заговорив до нього:
— Привіт, вовчику. Ти теж вибрав свободу? І йшов за мною? Дякую, тобі. Дякую, що не дав заснути тут назавжди.
Очі вовка блимнули, наче прощаючись зі мною, і його силует розтанув у темряві. Але, дивно, у тому місці, де щойно був вовк, щось і далі світилося. Це світло йшло здаля, пробиваючись крізь лісові нетрі, вочевидь, там за деревами мали бути людські оселі. Схопивсь на ноги і тихо сказавши «дякую» в бік темних хащів, в яких щезла вовча постать, рушив на світло.