— Вертаємося назад. Треба розпитати людей.
Ми пішли стежкою назад. За півгодини були на тому самому місці, де вийшли з автобуса, а ще за двадцять хвилин майже дісталися села. Трохи покружляли околицями, намагаючись не привертати уваги мешканців, зустрічаючи та розпитуючи поодиноких людей, що йшли з лісу, та місцевих алкоголіків, які щось звично святкували у гайку край села. Люди ставилися до нас з пересторогою, здебільшого ми відчували на собі підозрілі погляди, вони не казали нічого зайвого, лиш кілька любителів зеленого змія були відверті. Вони досить детально розповіли нам, що тут періодично зникають люди, що місцеві та міські крутелики влаштовують тут великі полювання, і краще не траплятися на їхньому шляху. За Тоню вони не сказали нічого. Зрештою, ми швиденько метнулися до самого села, аби віддати жінці, що мене врятувала, позичені у неї гроші, а також сякі-такі гостинці їй та дітям. За всіма цими заняттями незчулися, як пропустили останній автобус, і попри вмовляння господині залишитися ночувати, пішли на трасу ловити попутку. Коли вийшли на дорогу, що перетинала ліс, з’ясувалося, що машини у цей час по ній курсують украй рідко. А з проїжджаючих — так ніхто і не зупинився, навпаки, складалося враження, що водії намагалися якнайшвидше проскочити повз нас. Вочевидь місцевість зажила недоброї слави.
Ми вже думали вертатись у село, як несподівано біля нас зупинився старенький «жигуль», водій якого, середніх років чоловік, запропонував підкинути «до цивілізації». Ми загрузилися в тісну машину на заднє сидіння і рушили з місця.
— І що в такій пізній час ви тут шукали? — спитав після кількахвилинної мовчанки водій, глянувши на нас у дзеркало заднього виду.
— Знайому людину, — похмуро відповів Семен.
— Розумію, — мовив водій і сумно зітхнув. — У нас взагалі постійно або хтось щезає, або когось знаходять. Місце таке… Ще з дев’яностих сюди на бандитські розборки вивозили. Так і повелось… Та й сусіди у нас такі, що самі кого завгодно вивезуть. Весь ліс скоро собі під лови загородять…
— А останнім часом когось у лісі знаходили? — спитав я.
Водій задумався.
— Ну здається кілька днів тому якусь дівчину знайшли — вся побита, в крові…
— Жива?! — майже скрикнув я.
Водій кинув у дзеркало заднього виду швидкий погляд на мене:
— Так, ледь дихала, але таки жива…
— А як, як її звати?! — вже навіть не намагаючись приховати свого збудження, спитав я.
Водій похитав головою:
— Чесно не знаю, я не бачив її, мені люди розказували. Її в нашу району лікарню одразу ж повезли…
— А як до вашого райцентру дістатись? — перепитав я.
— Вам пощастило. Я саме туди їду.
Коли ми доїхали до райцентру, було вже зовсім поночі. Я спитав жінку на зупинці, коло якої нас висадив водій, де тут лікарня.
— А он, — мовила жінка, показуючи на двоповерхову стареньку будівлю по інший бік площі.
Медсестра на вході несхвально на нас глянула і сказала, що вже запізно для відвідин. Сем одразу ж спалахнув, але я спробував домовитися по-доброму.
— Розумієте, ми не місцеві, ми реально довго сюди їхали. Нам просто навіть немає де тут зупинитися…
Медсестра зміряла нас поглядом і таки вирішила змінити гнів на милість:
— Добре, і кого вам треба?
— Вам десь тиждень тому мали привезти одну людину…
Медсестра ще раз зміряла нас недовірливим поглядом:
— Нам багато кого сюди привозять. Як її звати?
Я назвав прізвище Тоні. На цей раз у погляді медсестри схоже відбився переляк.
— Немає тут таких. Це я вам точно кажу…
— Брехня! — спалахнув я.
— Молодий чоловіче, перестаньте мені тут хамити! — вже на підвищених тонах відповіла медсестра. — Я ще раз повторюю — до нас такі не поступали!
— Добре, хай не з таким прізвищем, але вам мали привезти кілька днів тому дуже побиту дівчину. Заради всього святого, я дуже вас прошу, дайте мені побачити її. Це важливо і для неї теж. Прошу вас.
Медсестра знову зміряла мене поглядом.
— Коротка зачіска, темне волосся, трохи вища середнього зросту — вона має такий вигляд? — перепитав я.
Медсестра зрештою повільно кивнула головою:
— Була зачіска, але мусили постригти, голова була травмована.
— Я можу її зараз побачити?!
— Вона зараз в хірургії, лише вчора перевели з реанімації.
— Я можу її побачити?! — знову з притиском спитав я.
Медсестра зітхнула, після чого, нарешті, зовсім тихо сказала:
— Добре, ходім.
Ми рушили, і тут я згадав про Сема. Він стояв на сходах, дивлячись нам услід.