— Вставай, — проревів Семен, і це було перше, що я нарешті почув.
Той зробив спробу піднятись, але це йому погано вдалося. Він знову впав навколішки, і Сем схопив його за шкірки.
— Кажуть, ти добре вправляєшся з битою, — мовив Семен, дивлячись в його закривавлене обличчя. — А покажеш — на що ти здатний без неї?
— Мммм, — мукнув той, корчачись від болю.
І тут до мене дійшло, що у нього щось було не так з нижньою щелепою. Вочевидь, вона була вивихнута набік, і він практично не міг говорити, звиваючись від страшного болю.
— Ааа, — кивнув Сем, певно теж побачивши щелепу, і знущально усміхнувся. — Болить, еге ж?
Той знову замукав, кривлячись від болю.
— Семене, у нас мало часу, — подав я ззаду голос.
Сем розчаровано зітхнув, як людина, у якої відібрали улюблену іграшку.
— Ну зараз, — промовив він.
Семен обхопив руками з боків щелепу і майже непомітним рухом вправив її. Пролунало характерне клацання. Біль при тому був певно ще нестерпніший, тому що постраждалий мало не знепритомнів, проте швидко прийшов до тями. Я дістав з наплічника відеокамеру.
— Ми зараз поставимо кілька питань, а ви на них відповісте, — звернувся я до нього.
— І якщо ти збрешеш, чуєш, якщо ти скажеш хоч одне брехливе слово зараз, я виверну тобі щелепу назад, — нависнув над ним Сем, і, дихаючи просто йому в обличчя, додав. — А потім я порву твою погану брехливу пащеку і вирву твій язик. Руками. І він, — тут він показав на мене, — не зупинить! Ти зрозумів?
Той одразу ж запопадливо закивав головою.
— Починай! — повернувся Сем до мене, дико зблиснувши очима.
— Скільки людей ви вбили власноруч?.. — запитав я, вмикаючи камеру і наводячи її на нашого бранця.
Той затнувся, потім почав помалу відповідати, кривлячись від болю, вочевидь вправлена щелепа ще боліла.
— Я… я захищався. Ну… Грінченко… але всі інші… я захищався…
Сем став за мною і демонстративно, аби він бачив, почухав свою нижню щелепу.
— Ну було ще кілька… — поспіхом додав той, зиркнувши на Семена. — Я одразу не можу пригадати деталі… — у цей момент Сем зробив крок вперед з-за моєї спини, — але зараз я пригадаю…
Далі я питав, скільки за його наказом було вбито людей, які тортури, в тому числі ним персонально, застосовувались, про шантаж та погрози. Звичайно, у нас було обмаль часу, постріл з гранатомету був занадто гучним навіть для цього безлюдного місця. Але того, що він встиг розказати, було більше ніж досить. Я навіть не чекав, що всього цього буде стільки… Зрештою, я вимкнув камеру і кивнув Сему.
— Ну все, а тепер з тебе остання твоя обіцянка.
Семен радісно усміхнувся і за хвилю метнувшись до своєї машини, повернувся з лопатою. Після чого, схопивши нашого бранця за комір, буквально потягнув його до купи щебеню коло риштування, яким було перекрито частину дороги. Лише там Семен випустив його зі своїх лещат. Він впав навколішки. Сем кинув поряд з ним лопату.
— Засипай, — якось по-особливому спокійно сказав Семен. — Зроби щось добре, хоч раз у житті, — і вже не тамуючи люті гаркнув: — Копай так, як ніби всі чорти з пекла зараз тебе підганяють!!!
Той, невміло затиснувши у своїх тремтячих і закривавлених руках древко лопати, зі скреготом набирав щебінь, після чого навіть не ніс, а тягнув її за собою до вибоїни на дорозі.
Я підійшов до Сема і поклав йому руку на плече.
— Дякую. Ти все зробив так, як треба. І тобі вже час.
Семен роздратовано мотнув головою, але, зрештою, це була правда — йому був час їхати.
— Розберися з ним, — мовив він, кивнувши мені в бік копача. — Зроби це, як ти вважаєш за потрібне — з доказами, прокуратурою, судами. По закону. Тільки зроби. Аби він відповів за все скоєне. По повній. Тому що… — він на мить затнувся, після чого додав. — Тому що, якщо це тобі не вдасться, то повернуся я. І зроблю все по-своєму. Тому… Краще хай це тобі вдасться. Так буде краще для всіх…