– Ватажок каже, – переклав метис, – що все село піде на влови з туаном[6] капітаном, куди туан захоче.
– От бач. Тоді скажи їм, що ми підемо добувати скойки в Девл-Бей.
На чверть години розгорілась запальна дискусія, в якій узяло участь все село, особливо старі баби. Нарешті метис обернувся до капітана.
– Кажуть, що до Девл-Бею не можна.
Капітан почав червоніти.
– А чого це?
Метис знизав плечима:
– Бо там тапа-тапа. Чорти, сер.
Капітанове обличчя набрало фіалкового відтінку.
– То скажи їм, що як не підуть… я їм усі зуби повибиваю… вуха пообриваю… перевішаю їх… І спалю весь їхній вошивий кампонг. Розумієш?
Метис сумлінно переклав сказане, і знову почалась тривала і жвава нарада. Врешті метис обернувся до капітана:
– Вони кажуть, що поїдуть до Паданга скаржитися поліції, бо туан їм погрожував. На це, мовляв, є закони. Староста каже, що так цього не полишить.
Капітан Й. ван Тох почав синіти.
– То скажи йому, – ревнув він, – що він…
І говорив без перерви добрих одинадцять хвилин.
Метис переклав усе, наскільки вистачило в нього запасу слів; батаки знову розпочали довгі, проте ділові дебати, а тоді він переклав капітанові їхню ухвалу:
– Вони кажуть, сер, що згодні не скаржитись до суду, якщо туан капітан сплатить штраф місцевій владі. Вимагають… – метис завагався, – двісті рупій. Але це трохи забагато, сер. Скажіть, що дасте п’ять.
Обличчя капітана ван Тоха взялося брунатними плямами. Спочатку він сказав, що вимордує всіх батаків на світі, потім зменшив свої претензії до трьохсот стусанів ногою під зад, а врешті погодився задовольнитись тим, що зробить із старости опудало для колоніального музею в Амстердамі; батаки, зі свого боку, знизили свої вимоги з двохсот рупій до залізної помпи з колесом і кінець кінцем уперлись на тому, щоб капітан дав ста; рості як штраф бензинову запальничку.
– Дайте їм запальничку, сер, – порадив йому напівкубу-напівпортугалець. – У мене на складі є три – правда, без ґнотів.
Так на Танамасі був відновлений мир; але капітан ван Тох розумів, що тепер уже йдеться про престиж білої раси.
По обіді від голландського судна «Кандон-Бандунг» відпливла шлюпка, в якій сиділи подальші особи: капітан Й. ван Тох, швед Єнсен, ісландець Гудмундсон, фінн Гіллемайнен і два норці-сингальці. Шлюпка взяла курс прямо на затоку Девл-Бей.
О третій годині, порі найбільшого відпливу, капітан уже стояв на березі, шлюпка крейсувала метрів за сто від узбережжя, щоб пильнувати, чи нема акул, а обидва норці-сингальці, голі, з ножами в руках дожидалися наказу пірнати.
– Ну, давай ти, – сказав капітан вищому з двох.
Сингалець стрибнув у воду, кілька кроків брів по мілкому, а тоді пірнув. Капітан втупив очі в годинник.
За чотири хвилини й двадцять секунд метрів на шістдесят лівіше виринула з води темно-смаглява голова, й у відчайдушному поспіху і водночас якимись дивно скутими рухами сингалець подерся на каміння, стискаючи в одній руці ніж, а в другій – скойку-перлівницю.
Капітан насупився.
– Ну, що там? – сердито кинув він.
Сингалець усе дряпався на каміння, і голос його затинався з переляку.
– Що сталося?! – закричав капітан.
– Сагібе, сагібе… – прохарчав норець і, хапаючи ротом повітря, впав на березі. – Сагібе… сагібе…
– Акули?
– Джини, – простогнав сингалець. – Чорти, пане. Тисячі й тисячі чортів! – Він затулив кулаками очі. – Повно чортів, пане!
– Дай сюди скойку, – наказав капітан і розкрив її ножем. У скойці була невеличка чиста перлина. – А більше не знайшов?
Сингалець вийняв із торбинки, що висіла на шиї, ще три скойки.
– Там вони є, пане, але ті чорти їх стережуть… Дивились на мене, як я оці відрізував… – Його кошлата чуприна наїжачилася від жаху. – Сагібе, не треба тут!
Капітан порозкривав скойки; у двох не було нічого, зате в третій знайшлася перлина з горошину завбільшки, кругла, як кулька ртуті. Капітан ван Тох подивився на неї, тоді на сингальця, що скулився долі, тоді знов на перлину.
– Слухай, – нерішуче сказав він. – А може, ще раз пірнеш?
Сингалець мовчки покрутив головою.
В капітана ван Тоха аж язик засвербів сипнути лайкою, але, на власний подив, він помітив, що говорить тихо і майже лагідно:
– Не бійся, хлопче. А які вони з себе, ті… чорти?
– Як малі діти, – прошепотів сингалець. – Із хвостом, пане, а заввишки отакі, – він показав рукою десь на метр двадцять від землі. – Стояли круг мене й дивилися, що я там роблю… прямо колом обступили… – Сингальця аж затіпало. – Ні, ні, сагібе, не треба тут!