Капітан ван Тох на хвильку замислився:
– А що, вони кліпають нижніми повіками, чи як?
– Не знаю, пане, – прохрипів сингалець. – Їх там… десять тисяч!
Капітан озирнувся на другого норця; той стояв віддалеки, метрів за півтораста, і байдуже чекав наказу, поклавши руки на плечі; бо й справді, куди ж діти руки голій людині, як не покласти на власні плечі? Капітан мовчки кивнув йому, і низенький сингалець плигнув у воду. За три хвилини й п’ятдесят секунд він виринув і подерся на каміння. Руки ледве слухались його.
– Вилазь, вилазь! – гукнув капітан, але потім глянув уважніше і прожогом кинувся, переплигуючи з каменя на камінь, до тих рук, що розпачливо хапались за опору.
Важко було повірити, що така туша може так стрибати. В останню мить він ухопив одну руку й сопучи витяг сингальця з води. Тоді поклав його на великий камінь і втер піт із обличчя. Сингалець лежав нерухомий; одна литка в нього була обдерта до кістки – видно, об каміння, – але інших ушкоджень не було видно. Капітан відтяг йому повіку вгору й побачив лише білок закоченого під лоб ока. Ні скойок, ні ножа у норця не було.
В ту хвилину шлюпка з матросами завернула до берега.
– Акули, сер! – гукнув швед Єнсен. – Шукатимете ще?
– Ні, – відповів капітан. – Пливіть сюди, заберіть оцих двох.
– Гляньте, сер, як тут раптом помільшало, – зауважив Єнсен, коли шлюпка вже прямувала до пароплава – Звідси така мілина аж до берега, – показав він, тикнувши веслом у воду. – Наче тут під водою якась гребля.
Менший сингалець опритомнів аж на судні. Він сидів, зіпершись підборіддям на коліна, й трусився всім тілом.
Капітан відіслав матросів геть і теж сів, широко розставивши ноги.
– Ну, розказуй. Що ти там побачив?
– Джинів, сагібе, – прошепотів низенький сингалець; у нього засіпались уже й повіки, а все тіло взялося «сиротами».
– А… які вони з себе? – хрипко спитав капітан.
– Як… як… – сингалець знову закотив очі під лоба.
Капітан ван Тох несподівано моторно ляснув його рукою по обох щоках, щоб вернути до тями.
– Thanks, сагібе, – шепнув низенький сингалець, і в його очах знову з’явились чоловічки.
– Вже минулося?
– Вже, сагібе.
– Були там скойки?
– Були, сагібе.
Капітан Й. ван Тох провадив свій допит напрочуд терпляче й доскіпливо. «Так, пане, там чорти. Скільки їх? Тисячі. На зріст вони як десятирічна дитина, пане, і майже чорні. Плавають у воді, а по дну ходять ногами. Так, як ви або я, сагібе, тільки похитують тулубом – туди-сюди, туди-сюди, весь час… Так, пане, і руки мають, як люди. Ні, без пазурів, а наче дитячі ручки. Ні, сагібе, не рогаті й не кудлаті. Так, хвіст ніби риб’ячий, тільки без пірець. А голова велика, круглу, як у батака. Ні, нічого не казали, пане, тільки якось так наче цмокали…» Зрізаючи скойки на глибині метрів шістнадцять, сингалець відчув на спині доторк неначе маленьких холодних пальців. Озирнувся, а їх довкола сотні. «Цілі сотні, пане, – одні плавають, другі стоять на камінні, і всі дивляться, що я там роблю. Я впустив ніж і скойки – та мерщій угору. Виринаючи, вдарився об кількох чортів, що плавали наді мною, а що було далі, того вже не відаю, сагібе».
Капітан Й. ван Тох довго, замислено дивився на низенького норця, що сидів і трусився всім тілом. «Із нього вже не буде ніякого пуття, – сказав він собі. – З Паданга відішлю його додому на Цейлон». Крекчучи й сопучи, він подався до своєї каюти. Там він витрусив із паперового пакетика на стіл дві перлини. Одна була малесенька, як піщинка, друга – з горошину завбільшки і мінилася рожевувато-сріблястим полиском. Капітан голландського судна пирхнув собі під ніс і вийняв із шафки пляшку ірландського віскі.
На шосту годину він знову звелів відвезти себе шлюпкою до кампонгу, до того самого метиса – напівкубу-напівпортугальця.
– Тодді[7], – сказав він і більше за весь вечір не промовив і слова.
Сидів на веранді під гофрованою бляхою, держав у товстих пальцях склянку з товстого скла, пив, відпльовувався й похмуро зирив з-під кошлатих брів на худющих рудих курей, які видзьобували бозна-що на брудному витоптаному подвір’ячку між пальмами. Метис остерігався говорити й тільки підливав Тодді. Капітанові очі помалу набігали кров’ю, а пальці вже не слухались його. Майже смеркало, коли він устав зі стільця й підсмикнув штани.