От із цим даяком капітан Й. ван Тох і подався на острів Танамаса.
2. Пан Голомбек і пан Валента[9]
Було гаряче редакційне літо, пора, коли не відбувається нічого, ну так-таки нічого, коли завмирає політика й немає ніякої ситуації в Європі; а проте і в цю пору читачі газет, які лежать у агонії нудьги десь на берегах вод або в ріденькому затінку дерев, деморалізовані сонцем, природою, сільським спокоєм і взагалі здоровим, простим життям у відпустці, чекають – хоча й розчаровуючись день у день, – що хоч у цьому номері буде щось нове, підбадьорливе: якесь там убивство, або війна, або землетрус, одне слово – Щось; а коли не знаходять його, то жмакають газету і з прикрістю оголошують, що в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого, що читати її не варт і що вони її більше не передплачуватимуть.
А тим часом у редакції сидять, мов сироти, п’ятеро чи шестеро співробітників – бо решта колег теж у відпустці, де вони так само роздратовано жмакають газети й нарікають, що сьогодні в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого. А зі складальні виходить метранпаж і докірливо мовить:
– Панове, панове, ще нема передовиці на завтра.
– То дайте… ну, оту статтю… про економічне становище Болгарії, – відказує один із редакційних сиріт.
Метранпаж тяжко зітхає:
– А хто ж її читатиме, пане редакторе? Знов у цілому номері не буде Нічого Читабельного.
Шестеро редакційних сиріт зводять очі до стелі, ніби там можна знайти Щось Читабельне.
– От якби сталося Щось, – нерішуче озивається один.
– Або якби добути… якийсь… цікавий репортаж, – докидає другий.
– Про що?
– Не знаю.
– Або вигадати… якийсь новий вітамін, – буркає третій.
– Улітку? – скептично перепитує четвертий. – Е, ні, вітаміни – це для освіченої публіки, воно більше підходить на осінь.
– Та й спека ж, господи, – позіхає п’ятий. – От якби що-небудь про полярні краї.
– Але що?
– Та що-небудь. Як про отого ескімоса Вельцля[10]. Обморожені пальці, вічна мерзлота і таке інше.
– Сказати легко, – каже шостий. – Та звідки його взяти?
У редакції запановує безнадійна тиша.
– Яв неділю був у Євічку… – нерішуче озвався метранпаж.
– Ну, і що там?
– Та казали, буцімто приїхав у відпустку один там капітан Вантох. Він буцімто родом звідти – з Євічка.
– Який Вантох?
– А такий гладкий. Він буцімто капітан морського судна, той Вантох. Розказують, ніби десь там добував перли.
Пан Голомбек перезирнувся з паном Валентою.
– Де ж він їх добував?
– На Суматрі… Й на Целебесі… Одне слово десь там. Він буцімто тридцять років там прожив.
– Так це ж ідея, – сказав пан Валента. – З цього може вийти першорядний репортаж. Поїдемо, Голомбеку?
– Що ж, можна спробувати, – відказав пан Голомбек і встав зі столу, на якому сидів.
– А онде він, – сказав їм хазяїн готелю в Євічку.
За столиком у садку сидів, широко розставивши ноги, огрядний добродій у білому кашкеті, пив пиво й замислено водив по столу грубим вказівним пальцем. Обидва газетярі попростували до нього.
– Редактор Валента.
– Редактор Голомбек.
Огрядний добродій підвів очі.
– What? Що?
– Я редактор Валента.
– А я редактор Голомбек.
Огрядний добродій статечно звівся на стільці.
– Captain van Toch. Very glad[11]. Сідайте, хлопці.
Обидва репортери охоче сіли й поклали перед собою блокноти.
– Що питимете, хлопці?
– Зельтерську з малиновим сиропом, – сказав пан Валента:
– З малиновим сиропом? – недовірливо перепитав капітан. – А чого це? Хазяїне, принесіть їм пива. То чого ви, власне, хочете? – спитав він, зіпершись ліктями на стіл.
– Це правда, пане Вантох, що ви тут народилися?
– Ja[12]. Народився.
– А скажіть, будь ласка: як ви попали на море?
– А через Гамбург.
– І давно вже ви капітан?
– Двадцять років, хлопче. Документи тут, – із притиском сказав капітан, поплескавши по нагрудній кишені. – Можу показати.
Панові Голомбеку дуже хотілось побачити, які на вигляд капітанські документи, але він стримав це бажання.
– Чималий шмат світу побачили за ці двадцять років, пане капітане, правда?
– Ja. Чималий.
– Де ж ви бували?
– Java. Borneo. Philippines. Fidji Islands. Solomon Islands. Carolines. Samoa, Damned Clipperton Island. A lot of damned islands[13], хлопче. А що?
9
Голомбек Бедржіх (1901–1961), Валента Едуард (1901–1973) – чеські журналісти, колеги Чапека по газеті «Лідове новіни», автори нарисів, романів і книжок про Яна Вельцля.
10
Вельцль Ян (1868–1937) – чех, що значну частину свого життя пробув у полярних краях, в Сибіру й на Алясці як золотошукач, рибопромисловець, торговець. Один час був ватажком ескімоського племені. Після повернення Вельцля на батьківщину (1928 р.) чеські письменники й журналісти Рудольф Тесноглідек (1882–1928), Голомбек і Валента написали низку книжок про його мандри.
13
Ява, Борнео, Філіппіни. Острови Фіджі. Соломонові острови. Каролінські острови. Самоа. Проклятущий острів Кліппертона. Ціла купа проклятущих островів