І все. Просто Бонді. Хай інші пишуть на своїх дверях «Юліус Бонді, представник фірми «Дженерал моторс», або «Д-р мед. Ервін Бонді», або «С.Бонді і К°», але є один-єдиний Бонді, який – просто Бонді, без жодних дальших пояснень. (Я гадаю, що у папи римського на дверях написано просто «Пій», без ніякого титулу й без порядкового номера. А в господа бога й зовсім нема ніякої таблички ні на землі, ні на небі. Кожен сам повинен знати, що він тут живе. А втім, це сюди не стосується, це я просто так, мимохідь зауважив).
Ось перед цією скляною табличкою одного спекотного дня й зупинився добродій у білому моряцькому кашкеті і витер блакитною хусточкою м’ясисту потилицю. «Який пишний дім, хай йому біс», – подумав він і трохи нерішуче натиснув мідну кнопку дзвоника.
На дверях з’явився швейцар Повондра, зміряв очима огрядного добродія від черевиків аж до золотого шитва на кашкеті й стримано вимовив:
– Прошу?
– Слухай, голубе, – відказав огрядний добродій, – чи тут живе пан Бонді?
– А чого ви зволите? – крижаним тоном спитав пан Повондра.
– Скажіть йому, що з ним хоче поговорити капітан ван Тох із Сурабайї. Ja, – згадав чоловік, – ось картка. І подав панові Повондрі візитну картку, на якій був витиснутий якір і надруковано:
Пан Повондра схилив голову й замислився. «Сказати йому, що пана Бонді нема вдома? Або що в пана Бонді, на жаль, якраз дуже важлива нарада?» Є відвідувачі, про яких треба доповідати, а є такі, що їх добрий швейцар виряджає сам. І ось тепер пан Повондра з прикрістю відчував, що його підводить інстинкт, яким він керувався в таких випадках. Цей огрядний добродій якось не підходив до жодної категорії небажаних відвідувачів, не був схожий ні на комівояжера, ні на представника добродійної спілки. А капітан ван Тох сопів, витирав хусточкою лисину і так простосердо кліпав блідо-голубими очима, що пан Повондра раптом наважився взяти на себе всю відповідальність.
– Заходьте, будь ласка, – сказав він. – Я доповім про вас панові раднику.
Capitain van Toch утирав блакитною хусточкою чоло і розглядався по вестибюлю. «Бісова душа, як цей Густль обставився! Просто як у салоні на пароплаві, що ходить з Роттердама до Батавії. Певно, грошей усаджено – страх подумати. А такий же був веснянкуватий єврейчик, – дивувався капітан.
Тим часом Г. X. Бонді в своєму кабінеті замислено розглядав капітанову візитну картку.
– Чого йому треба? – підозріливо спитав він у швейцара.
– Пробачте, не знаю, – шанобливо промимрив пан Повондра.
Пан Бонді все держав Картку в руці. На картці витиснено якір. Capitain van Toch, Surabaja. Де вона, власне, та Сурабайя? Здається, десь на Яві. На пана Бонді дихнуло далиною. «Кандон-Бандунг» – наче удари гонґа, Сурабайя. А день саме такий тропічний… Сурабайя.
– Гаразд, проведіть його, – звелів пан Бонді.
У дверях зупинився огрядний чолов’яга в капітанському кашкеті й підніс руку до козирка. Пан Бонді ступив йому назустріч.
– Very glad to meet you, Capitain. Please, come in[36].
– Здрастуйте, здрастуйте, пане Бонді, – радісно вигукнув capitain.
– Ви чех? – Здивувався пан Бонді.
– Ja, чех. Таж ми знайомі, пане Бонді. З Євічка. Бакалійник Вантох, do you remember?[37]
– Правда, правда, – вигукнув пан Бонді радісно, але в душі відчув деяке розчарування (то він не голландець) – бакалійник Вантох, на ринку, так? А ви нітрохи не змінилися, пане Вантох. Не постарішали! Ну, як там ваша бакалія?
– ТЬапкз, – чемно відказав капітан. – Татусь давно відійшов, як то кажуть, у кращий…
– Помер? А, звісно, звісно. Правда, ви, пане, його син… – Очі пана Бонді раптом засвітились від спомину. – Слухайте, друже, чи ви не той Вантох, що бився зі мною в Євічку, ще як ми були хлопчаками?
– Ja, той самий, – поважно підтвердив капітан. – Через це ж мене й віддали з дому до Моравської Острави.
– Так, частенько ми з вами бились. Але ви були дужчий за мене, – по-спортивному чесно визнав пан Бонді.
– Ja, таки був. А ви були таке хирляве хлоп’я, пане Бонді. І вам добряче перепадало від мене. Еге, добряче.
– Перепадало, що правда, то правда, – зворушено віддався спогадам Г. X. Бонді. – Та сядьте, земляче! Я дуже радий, що ви згадали про мене. А як ви тут опинились?
Капітан ван Тох з гідністю сів у шкіряне крісло й поклав кашкета на підлогу.
– Приїхав відпочити, пане Бонді. Еге. Отак-то, That’s so[38].
– А пам’ятаєте, – все витав у спогадах пан Бонді, – як ви дражнили мене: «Свиняче вухо!»
35
Капітан Й. ван Тох О[ст]-І[ндська] і Т[ихоокеанська] пароплавна компанія. Судно «Кандон-Бандунг». Сурабайя. Морський клуб