– А далі що? – спитав велетень, відхилившись у затінок. – Бо я не розумію, нащо ви мені все це розповідаєте.
– Бо другого вересня, годині о третій ранку, – уперто вів далі доктор Гольдберг, – ви приїхали по нього машиною… мабуть, найманою, але, напевне, закритою; за кермом сидів, я гадаю, ваш брат – він, по-перше, спортсмен, а по-друге – не пробалакається. Ви, як було домовлено з Бендою, не пішли нагору, а засигналили на вулиці. За хвилинку вийшов Бенда… чи, власне, брудний і неголений волоцюга. «Ну, швидше, – сказали ви йому, – оператор уже поїхав попереду». І повезли його до Кшивоклатського лісу.
– Номера машини ви, певне, не знаєте, – іронічно мовив чоловік у затінку.
– Якби я знав його, вас би вже заарештували, – сказав Гольдберг дуже виразно. – Вдосвіта ви були на місці: десь на узліссі гаю зі столітніх дубів – чудовий пейзаж для кадру! Ваш брат, певне, зостався на шляху й удав, ніби щось лагодить у моторі. Ви повели Бенду в ліс, а кроків за чотириста від шляху сказали: «Отут». – «А де ж оператор?» – раптом згадав Бенда. І тоді ви вдарили його.
– Чим? – спитав чоловік у затінку.
– Свинцевою гирею, – відповів Гольдберг. – Бо французький ключ був би занадто легкий для Бендиного черепа, а ви хотіли знівечити його обличчя до невпізнання. А добивши його, вернулися до машини. «Готово?» – спитав ваш брат; але ви, мабуть, не відповіли, бо вбити людину – це не жарт.
– Ви збожеволіли, – мовив чоловік у затінку.
– Ні, я не збожеволів. Я тільки хотів нагадати вам, як, напевне, все було. Ви хотіли прибрати Бенду через ту історію з вашою дружиною: вона занадто вже відверто витворяла…
– Ах ви паршивий жиде! – гримнув на нього чоловік у кріслі. – Що це ви собі дозволяєте…
– Я вас не боюся, – сказав доктор Гольдберг, поправляючи окуляри, щоб мати суворіший вигляд. – Мені ви нічого не зробите – з усім вашим багатством. Чим ви можете мені дошкулити? Що не захочете оперуватись у мене? Я й сам би вам не радив.
Чоловік у затінку тихо засміявся.
– Слухайте, – сказав він із якоюсь ніби веселістю, – якби ви могли довести хоч десяту частину того, що отут мені наговорили, то не прийшли б до мене, а пішли б до поліції, правда?
– Атож, – душе серйозно відказав Гольдберг. – Якби я міг довести хоч десяту частину, то не прийшов би сюди. Гадаю, що цього вже ніколи не доведуть. І що той зотлілий волоцюга був Бенда, також не доведуть. Ось тому я й прийшов.
– Що, шантажувати? – спитав чоловік у кріслі й простяг руку до дзвоника.
– Ні, страхати. У вас, добродію, сумління не дуже чутливе – для цього ви занадто багаті. Та коли ви знатимете, що комусь відомо про все це страхіття, про те, що ви убивця і ваш брат убивця, що ви замордували актора Бенду, сина гострильника, – ви, два фабриканти, – це навіки порушить вашу великопанську рівновагу. Поки я житиму на світі, ви обидва не матимете спокою. Я б хотів побачити вас на шибениці. Цього не буде, але я принаймні довіку отруюватиму вам життя. Бенда був не мед; я краще за будь-кого знаю, який він бував злий, пихатий, цинічний, безсоромний; але він був митець. Усі ваші мільйони не варті того п’яного комедіанта; з усіма своїми мільйонами ви не відтворите того царственого поруху руки – тієї штучної і все ж прекрасної людської величі… – Доктор Гольдберг розпачливо сплеснув руками. – Як ви могли це зробити? Ніколи, ніколи ви не матимете спокою, я не дозволю вам забути! До самої смерті нагадуватиму вам: «Пам’ятаєте актора Бенду? То був великий митець, чуєте?».
ЗАМАХ НА ЖИТТЯ
Того вечора радник Томса розкошував: сидів, надівши навушники, і, блаженно всміхаючись, слухав по радіо танці Дворжака. «От де музика!» – вдоволено приказував він сам до себе. Аж раптом надворі щось двічі ляснуло, і з вікна на голову радникові, забряжчавши, посипалося скло. Треба зауважити, що пан Томса сидів у кімнаті на першому поверсі.
Він повівся так, як, мабуть, повівся б кожен з нас: хвилинку почекав, що буде далі, потім скинув навушники, трохи сердито подивився, що ж сталось, і аж потім злякався, бо побачив, що вікно, біля якого він сидів, у двох місцях прострелене, а в дверях навпроти, відщепивши тріску, застрягла куля. Перший його порух був вибігти на вулицю й голіруч схопити того негідника, що стріляв, за комір; та коли людина вже немолода й солідна, вона звичайно стримує той перший порух і чинить за другим. Тому пан Томса кинувся до телефону й подзвонив у поліцію;