– Алло, мерщій пришліть сюди когось; мене щойно хотіли вбити.
– А де це? – спитав сонний, байдужий голос.
– У мене! – розсердився пан Томса, ніби поліція була в тих пострілах винна. – Це ж неподобство – отак з доброго дива стріляти в мирного громадянина, що сидить собі спокійно вдома! Цю історію треба якнайретельніше розслідувати! Добре мені діло – отак…
– Гаразд, – перебив його сонний голос. – Когось пришлемо.
Дожидаючись, пан радник аж кипів з нетерплячки; йому здавалося, наче той «хтось» плентає до нього цілу вічність. А насправді вже через двадцять хвилин до нього з’явився такий собі розважний інспектор поліції й зацікавлено оглянув прострелену шибку.
– Хтось стріляв до вас у вікно, добродію, – констатував він.
– Це я й без вас знаю! – розсердився пан Томса. – Я ж біля цього вікна сидів!
– Калібр сім міліметрів, – сказав інспектор, виколупавши ножем кулю з дверей. – Очевидно, з армійського револьвера старого зразка. Зверніть увагу: стрілець, видно, спершу заліз на паркан, бо якби він стріляв з тротуару, куля застрягла б вище. А це означає, що він цілився в вас, добродію.
– Чи ти ба, – ущипливо мовив пан Томса. – А я вже думав, що він просто хотів двері зіпсувати.
– Хто ж це був? – не звертаючи уваги на ту шпильку, спитав інспектор.
– Вибачте, але адреси його я вам дати не можу, – відказав радник. – Я його не бачив і не здогадався покликати сюди.
– Кепська справа, – незворушно мовив інспектор. – А може, ви маєте на когось підозру?
Панові Томсі вже уривався терпець.
– Яка там підозра! – відрубав він дратливо. – Я ж не бачив того поганця, та й хоч би він чекав там, поки я пошлю йому з вікна цілунок, то я б його в пітьмі не розгледів. Якби я знав, хто він, то навіщо б я вам голову морочив, добродію?
– Авжеж, авжеж, – відказав інспектор заспокійливо. – Але, може, ви згадаєте, хто міг би мати користь із вашої смерті? Або хто хотів би помститися вам? Завважте, це був не грабіжник; грабіжники стріляють, лиш коли вже неминуче. Може, є хтось дуже лютий на вас? Ось що ви нам скажіть, добродію, а ми вже розслідуємо далі.
Пан Томса спантеличився: щось таке йому ще не спадало на думку.
– Та ні, не знаю… – сказав він невпевнено, окидаючи одним поглядом своє тихе життя урядовця й старого парубка. – Хто б це міг бути такий лютий на мене? – провадив він здивовано. – Слово честі, наскільки я знаю, у мене нема жодного ворога. Ні, це виключено, – запевнив він, хитаючи головою. – Адже я ні з ким не знаюся, добродію; живу сам, ні в кого не буваю, ні до чого не втручаюся… За що б мав хтось мені мститися?
Інспектор знизав плечима.
– Ну, то й я ж не знаю, добродію. Але, може, ви до завтра щось пригадаєте? Ви не боятиметесь тут самі?
– Ні, не боятимусь, – відказав пан Томса замислено. «Дивно, – сказав він собі пригнічено, коли зостався на самоті. – Чому в мене хтось стріляв, ну чому? Адже я майже відлюдник; відсиджу свої години на службі й іду додому… Я ж ні з ким ніякого діла не маю! За що ж мене хотіли застрелити?» Така несправедливість дивувала його й сповнювала душу гіркотою. Помалу його розбирав жаль до себе. «Працюю як віл, – думав радник, – навіть додому роботу беру, ніяких тобі розкошів, живу, як равлик у черепашці, і раптом – трах! Хтось надумав мене вколошкати. Боже, звідки в людей тама злість! – у подиві й жаху міркував радник. – Що я кому заподіяв! За віщо мене хтось так люто, так нестямно ненавидить?»
«Та ні, це, мабуть, якась помилка, – заспокоював він сам себе, сидячи на постелі зі щойно скинутим черевиком у руці. – Звичайно ж, мене просто з кимось сплутали. Той чоловік вважав мене за когось іншого, на кого був злий! Так воно й є, – казав він собі з полегкістю, – бо за що, за що хтось міг би так ненавидіти мене?»
Раптом рука його впустила черевик. «Правда… – трохи збентежено пригадав він. – Ось недавнечко я впоров таку дурницю – звичайно, мимохіть. Розмовляв із Роубалом, і мені ненароком злетів з язика неподобний натяк на його дружину. Весь світ знає, що вона зраджує його з ким лише трапиться, і сам він про це знає, тільки показувати не хоче. А я, бовдур, так по-дурному ляпнув…» Радник згадав, як Роубал тільки слину ковтнув і зціпив кулаки. «Боже, – ужахнувся пан Томса, – як же я вразив його! Адже він кохає дружину до нестями! Звісно, я зразу спробував усе зам’яти, заговорити його чимсь іншим, але як той Роубал кусав собі губи! Ось хто справді має за що ненавидіти мене, – засмучено подумав радник. – я знаю, що стріляв не він, про це нема чого й балакати; але я б не здивувався…»