Зарубу сп’янив той гамір, у нього голова пішла обертом. Господи, як гарно, стільки люду! А попереду вже заспівали щось на маршовий мотив. Заруба вирівнює ходу і завзято гупає ногами, а довкола нього вже всі співають, і в Заруби щось розтає й наливається в грудях, воно немов душить його, рветься з горла, і це спів: раз-два, раз-два, Заруба співає пісню без слів, мугикає, гуде густим басом. Що ж це за пісня? Чи неоднаково, я їду додому, я їду додому! Височенний Заруба вже виступає в першому ряду й співає, не словами, але так йому гарно співається, раз-два, раз-два, піднісши руку, Заруба сурмить, мов слон, у нього таке відчуття, ніби звучить усе його тіло, живіт вібрує, мов бубон, груди голосно гудуть, а в горлі йому так приємно, ніби він п’є або плаче. Тисячі людей кричать: «Ганьба! Ганьба урядові!», – але Заруба не може зрозуміти, що вони кричать, і переможно трубить: «А-а! А-а!» Махаючи довгою рукою, Заруба йде на чолі всіх, рикає, реве, співає, бушує, тарабанить кулаками в груди, і з уст його вилітає гучний крик, що підноситься над усіма головами, мов розмаяний прапор. «Уа-ва, уа-ва!» – сурмить Заруба на всю горлянку, всіма легенями, всім серцем, заплющуючи очі, як півень, що кукурікає. «Уа-ва! А-а! Ура-а!» Та ось натовп чомусь зупинився, не може йти далі, відкочується назад безладною хвилею, сопе й наїжачується збудженими вигуками. «Уа-ва! Ура-а!» Заруба, заплющивши очі, віддається тому великому, визволеному голосові, що здіймається з його нутра. І раптом його хапають чиїсь руки й захеканий голос харчить йому в вухо: «Іменем закону я вас заарештовую!»
Заруба вирячив очі; на одній його руці повис поліцай і витягає його з купки людей, що шарпається туди й сюди. Заруба зойкнув з жаху і хоче вирвати руку в поліцая, а той викручує її. Заруба ревнув з болю й другою рукою, мов довбешкою, вдарив поліцая по голові. Поліцай почервонів і пустив його, а за мить і сам Заруба дістав кийком по голові, й ще раз, і ще, й ще! Дві здоровезні руки закрутились, мов крила вітряка, падаючи на чиїсь голови, та враз на них, мов бульдоги, почепилися два чоловіки в касках. Заруба, заїкаючись від жаху, намагається струснути їх, стусає ногами кругом себе, шарпається, мов шалений, його кудись тягнуть і штовхають, два поліцаї ведуть його за викручені руки спустілою вулицею – раз-два, раз-два. Заруба йде, як овечка… «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу? Адже мені треба їхати додому».
Два поліцаї майже вкинули його в двері комісаріату.
– Як вас звати? – гримнув на нього злий, холодний голос.
– Антонін Заруба, – хрипко прошепотів здоровань.
– Де живете?
Заруба безпорадно знизав плечима.
– На Панкраці, – видушив із себе він. – В одиночній камері.
Хоч воно й не годиться, але так сталося: три юристи сиділи й радились, як визволити Зарубу з цієї халепи – голова суду, прокурор і офіційно призначений адвокат.
– Нехай той Заруба відмагається від усього, – сказав прокурор.
– Не можна, – відказав голова суду. – Він на попередньому допиті зізнався, що бився з поліцаями. А коли вже сам зізнався, бовдур…
– А якби ті поліцаї заявили, що не впізнають Зарубу напевне, – запропонував адвокат, – що то міг бути хтось інший…
– Ну що ви, – обурився прокурор. – Невже ми маємо підбивати поліцаїв на брехню? Адже вони з певністю пізнають Зарубу. Найкраще – якби його визнали ненормальним. Зажадайте психіатричного обстеження, колего, і я вас підтримаю.
– Та це можна, чом ні, – погодився адвокат. – Але що, як лікарі не визнають його божевільним?
– Яз ними побалакаю, – сказав голова суду. – Хоч і не годиться так, але… Хай йому біс, мені не хотілось би, щоб… Заруба за таку дурницю сидів довіку. Що завгодно, тільки не це. Господи, півроку б я йому дав, і оком не моргнувши; але щоб він сидів до самої смерті – це мені, панове, страшенно не теє… не подобається.
– Як не допоможе психічна ненормальність, то буде кепсько, – розмірковував прокурор. – Що я можу вдіяти? Я мушу кваліфікувати його вчинок як злочин; що мені більше лишається? Якби той йолоп хоч десь у шинку побував, то можна б вирішити, що він був просто п’яний, та й квит.
– Прошу вас, панове, – наполягав голова суду, – зробіть уже якось, щоб я міг його пустити. Я старий чоловік, і мені страх як не хочеться брати на себе… ну, самі знаєте що.
– Важке діло, – зітхнув прокурор. – Ну, побачимо. Може, щось вийде з тими психіатрами. Розгляд справи завтра, так?
Але до розгляду справи не дійшло. Вночі Антонін Заруба повісився – очевидно, зі страху перед карою. А що він був занадто довготелесий, то висів так чудно, наче сидів на підлозі.