– От чортівня, – здивувався Балабан. – Таки правда, Пішторо, що від однієї помилки не встережеться і найбільший проноза.
– Але ви зробили цілих дві, – усміхнувся Піштора. – Ми тільки-но розглянулись там, як зразу подумали на вас – а знаєте чому? Кожен путящий грабіжник неодмінно, вибачте, сходить до вітру на місці злочину, бо є прикмета, що тоді не попадешся. Ну, а ви, бач, дуже мудрий, ні в які забобони не вірите, гадаєте, що в усьому досить самого розуму. Та й бачите, що вийшло. Ні, пане Балабан, красти треба вміючи.
– Е, бувають таки справді дуже кмітливі люди, – зауважив статечно пан Малий. – Я колись читав про один цікавий випадок – може, хто з вас не чув про нього, то я розкажу. Сталося це десь у Штірії. Жив там лимар, на ім’я Антон, а на прізвище чи то Губер, чи то Фогт, чи то Майєр, як то звичайно у німців. Отож він, той німець, справляв свої іменини й сидів у себе вдома за святковим столом. Правда, в тій Штірії навіть у свято не з’їдять смачно, не те що в нас. Я якось чув, ніби там їдять і каштани. Ну, то сидить той лимар після обіду зі своєю родиною, аж раптом хтось стукає у вікно: «Сусіде, у вас покрівля горить!»
Лимар вискакує надвір – аж справді вся покрівля вже в полум’ї. Ну, звісно, діти в крик, жінка, плачучи, виносить годинник – я чимало на пожежі надивився, то помітив, що звичайно люди, розгубившись, починають виносити всякі дрібниці – годинник, чи млинок для кави, чи там клітку з канаркою, і тільки як стане запізно, згадають, що там зосталась бабуся, і одіж, і ще бозна-що. Зразу позбігались люди, заходились гасити, та більше заважали одне одному. Тоді над’їхали пожежники: ви ж знаєте, пожежникові треба переодягтися, перше ніж їхати на пожежу. Тим часом зайнялася ще одна оселя, і до вечора згоріло їх п’ятнадцять.
Хто хоче побачити путящу пожежу, хай поїде на село або до невеликого містечка; у великому місті вже не те, там ви дивитесь не стільки на пожежу, скільки на трюки пожежників. А найкраще буває, коли ви самі допомагаєте гасити чи принаймні можете давати поради тим, хто гасить. Це дуже приємна робота – гасити пожежу: воно так гарно сичить і стріляє; а от носити воду з річки ніхто не любить… У людській натурі є щось дивне: коли людина бачить якусь катастрофу, то вже хоче, щоб вона була неабияка. Велика пожежа чи велика повінь якось розбуркують нас; нам тоді здається, наче ми, так би мовити, не проґавили в житті свого. А може, це щось таке, ніби захват поганина перед божественною силою стихії.
Звісна річ, другого дня там було таке, як… ну, як після пожежі, та й годі. Вогонь прекрасний; але пожарище – страшне. Це так само, як у коханні. Тільки дивишся безсило й думаєш, що від цього лиха вже не оговтаєшся. Ну, і прибув туди один молодий поліцай – з’ясувати причини пожежі.
– Пане вахмістре, – каже йому той Антон, лимар, – я ладен закластися, що це хтось підпалив. Бо чому воно зайнялося саме на мої іменини, коли я сидів за столом? Але я нізащо не збагну, хто це може мститися мені. Адже я нікому нічого лихого не роблю, та й політикою не цікавлюся. Просто не знаю, хто це міг би бути такий злий на мене.
Був полудень, сонце пекло. Поліцай ходить по пожарищу й думає: тепер сам чорт не добере, від чого воно зайнялося.
– Пане Антоне, – враз питає він, – а що то блищить у вас он там на балці?
– Там було дахове вікно, – відказує йому лимар, – то, мабуть, якийсь гвіздок.
– Ні, на гвіздок не схоже, – поліцай йому, – скоріш на дзеркальце.
– Де б там узялося дзеркальце? – заперечив лимар. – Адже на горищі була сама солома.
– Ні, таки дзеркальце, – каже поліцай. – Зараз я вам його покажу.
Приставив до тієї обгорілої балки пожежну драбину, зліз нагору й каже:
– Ні, пане Антоне, це й не гвіздок, і не дзеркальце, а кругле скельце. Прикріплене до балки. Навіщо воно тут?
– А кат його знає, – відказує лимар. – Може, то діти гралися.
А поліцай дивився-дивився на скельце, та як крикне:
– Ой! Пече, бісова душа! Що воно таке? – і помацав себе за ніс. Тоді знов як закричить: – Що за чорт! Тепер руку обпекло. Ану, пане Антоне, подайте мені якогось папірця.
Лимар подав йому аркушик із блокнота, і поліцай хвилинку подержав той аркушик під скельцем, а тоді каже!
– Здається, я вже знаю, в чім річ, пане Антоне. Злазить з драбини додолу й показує папірець лимареві, а в папірці пропалена дірка, і ще димок куриться.
– Пане Антоне, – каже поліцай, – це скельце, щоб ви знали, – збиральна лінза, або ж лупа. А тепер я хотів би знати, хто прилаштував цю лупу тут, на балці, якраз над купою соломи. І будьте певні: хто це зробив, того я поведу звідси в наручниках.