– Господи праведний! – ужахнувся лимар. – Та в нас і в домі лупи не було… Стривайте! – гукнув він раптом. – У мене тут був у науці один хлопець, Зеппом звали, то він усе бавився такими цяцьками. Я його за те й вигнав, бо путящої роботи з нього не було, а самі отакі дурниці та всякі фокуси в голові. Може, справді це той шибеник?.. Та ні, пане вахмістре. Адже я його вигнав на початку лютого; бозна, де він тепер, але тут відтоді й не показувався.
– Ну, ми дізнаємося, чи його це лупа, – сказав поліцай. – Пане Антоне, дайте телеграму до міста, щоб прислали сюди ще двох із поліції; а лінзи щоб ніхто й пальцем не торкнув. Але насамперед треба розшукати хлопця.
Звісно, хлопця розшукали – він уже був у науці в майстра-валізника в іншому містечку; і тільки-но поліцай увійшов до майстерні, він затремтів, мов лист на осиці.
– Зеппе! – гукає до нього поліцай. – Де ти був тринадцятого червня?
– Тут був, пане вахмістре, – промимрив хлопець, – я тут із п’ятнадцятого лютого і не відлучався звідси навіть на півдня, у мене свідки є.
– Це правда, – каже хазяїн, – я сам можу посвідчити: він мешкає у мене й глядить дитину.
– От морока! – вигукнув поліцай. – Виходить, це не він.
– А що таке? – спитав майстер.
– Та була на нього підозра, – відповідає поліцай, – що тринадцятого червня він у такому й такому селі підпалив дім лимаря Антона, а від того згоріло півсела.
– Тринадцятого червня? – здивувався майстер. – Слухайте-но, це дивна річ: якраз тринадцятого хлопець спитав у мене: «Яке сьогодні число? Тринадцяте червня? Це святого Антоніна, еге? Ну, сьогодні десь щось скоїться, так і знайте!»
Ту ж мить хлопець зірвався з місця й хотів дати драла, але поліцай ухопив його за комір і повів. Дорогою Зепп йому признався, що був злий на майстра Антона, бо той лупцював його за досліди, як цуцика. Отож він, надумавши помститись, вирахував, де буде сонце опівдні тринадцятого червня, на майстрові іменини, і так припасував на горищі лінзу, щоб вона запалила солому; а сам він, Зепп, того дня вже буде бозна-де. Все це він налаштував іще в лютому, та й пішов від лимаря.
То що б ви думали? Потім привозили якогось астронома з Відня подивитись на ту лінзу, так він довго крутив головою, коли побачив, як точно вона наставлена на опівденне сонце саме тринадцятого червня. Казав, що це треба неймовірного розуму – так угадати; а ще дивніше, що зробив це п’ятнадцятирічний підліток, і то без ніяких кутомірних інструментів. Що сталос з тим Зеппом далі – не знаю; але часом думаю собі: який астроном або фізик вийшов би з шибеника! Адже цей бісів хлопчисько міг би стати другим Ньютоном – чи там ще ким! Скільки ж то в світі марнується винахідливого розуму та дивовижних здібностей! Шукати діамантів у піску або перлів у морі – на це, бач, людям вистачає терпіння; а от знайти в інших рідкісний і дивний дар божий, щоб він не пропав марно, – це нікому й на думку не спаде. А шкода, дуже шкода!
ГОЛКА
– Я ніколи не мав діла з судами, – почав пан Костелецький, – але мушу сказати, що мені в них дуже подобається надзвичайна скрупульозність, усі оті тонкощі, яких там дотримуються, навіть коли справа щербатого мідяка не варта. Це, бачте, викликає довіру до правосуддя. Коли у Феміди в руках терези, то хай уже вони будуть аптекарські, а коли меч – хай він буде гострий, як бритва.
Пригадується мені такий цікавий випадок, що стався на нашій вулиці.
Одна двірничка, Машкова на прізвище, купила в сусідній крамничці булочку, а як надкусила її, раптом щось шпигнуло їй у піднебіння. Вона пальці в рот – і виймає… голку. Вона зразу тільки сторопіла, а потім перелякалась: «Господи, адже ж я могла цю голку проковтнути, і вона б мені проколола кишки! А це видима смерть. Ні, я так цього не подарую! Треба дізнатися, який паскудник устромив у булочку голку!» І віднесла ту голку разом з недоїденою булочкою до поліції.
Там допитали крамаря, допитали й пекаря, що пік ті булочки, але, звісна річ, жоден до голки не признався. Потім поліція передала всю справу до суду, бо за такі речі є, щоб ви знали, стаття про «легке тілесне ушкодження». Слідчий, якому припала справа, – такий собі сумлінний, доскіпливий служака – знову допитав крамаря й пекаря; обидва божились і присягалися, що у них голка не могла попасти в булочку. Слідчий сходив до крамнички і з’ясував, що голки там не продаються. Потім він пішов до пекарні подивитись, як печуть булки; цілу ніч просидів там, дивлячись, як місять тісто, як воно підходить, як топлять піч, ліплять булочки й садовлять їх у піч, а перегодя виймають, зарум’янені, аж золотаві. В такий спосіб він з’ясував, що у випіканні булок голки не вживаються…