Выбрать главу

Три роки тому померла моя дружина. Мені було страх як сумно, хоч я не признавався ні собі, ні іншим; і з того смутку я заходився перебирати всякі родинні пам’ятки, що лишились по батькові й матері: фотографії, листи, мої давні шкільні зошити – мені аж горло здушило, коли я побачив, як старанно складав і зберігав їх мій суворий тато. Мабуть, він усе ж таки любив мене. На горищі була повна шафа цього добра; а на дні однієї шухляди я знайшов шкатулку, запечатану батьковими печатками. Відкривши її, я знайшов у ній ту колекцію марок, яку збирав п’ятдесят років тому.

Не хочу критись перед вами: мені з очей полилися сльози, і я відніс ту шкатулку до своєї кімнати, як скарб. Приголомшений, я збагнув, як воно тоді було: коли я хворів, хтось знайшов мою колекцію, і батько її конфіскував, щоб я через неї не занедбував навчання! Не слід було йому так робити, але ж і в тому вчинкові виявилась його сувора турбота й любов; мені мимоволі стало жаль і його, й себе.

А потім з’явилась думка: отже, Лойзік не вкрав моїх марок! Боже, який я був несправедливий до нього!.. Я знов побачив перед собою того веснянкуватого розкустраного шибеника – бозна, що вийшло з нього і чи він ще живий! Як же прикро й соромно було мені, коли я думав про все це! Через несправедливу підозру я втратив єдиного друга; та, власне, втратив дитинство. Через це почав я гордувати біднотою; через це поводився пихато; через це більш ні до кого не прихилився серцем. Через це я все життя не міг дивитись на поштову марку без нехоті й відрази. Через це я ніколи не писав листів своїй нареченій і дружині, прикриваючись тим, що, мовляв, стою вище за сентименти; а дружина страждала від цього. Через це я був такий сухий і відлюдний. Через це, лиш через це я зробив таку кар’єру і так зразково виконував свої обов’язки…

Перед моїми очима знов постало все моє життя, і воно зразу видалось мені порожнім і безглуздим. Адже я міг прожити його зовсім інакше, подумалось мені. Якби не сталося цього… Адже в мені було стільки завзяття, жадоби пригод, любові, рицарства, фантазії, довіри, всяких дивних і невгамовних поривань – боже, я б міг стати будь-яким іншим: мандрівником, або актором, або військовим! Адже я міг любити людей, бенкетувати з ними, розуміти їх – і ще невідь-що! Мені здавалось, наче в мені тане якась крига. Я перебирав марку за маркою; там були всілякі: Ломбардія, Куба, Сіам, Нікарагуа, Філіппіни, всі ті краї, до яких я тоді мріяв поїхати і яких тепер уже не побачу. В кожній тій марці була дещиця такого, що могло статись і не сталось. Я просидів над ними цілу ніч, оцінюючи своє життя. Я бачив, що то було якесь чуже, штучне, безлике життя, а справжнє моє життя так і не стало дійсністю…

Пан Карас махнув рукою:

– Коли подумаю, що лишень могло б із мене вийти – і як я скривдив того Лойзіка…

Патер Вовес, слухаючи ту розповідь, дуже засмутився й розчулився; мабуть, він згадав щось із свого власного життя.

– Пане Карас, – мовив він схвильовано, – не думайте про це. Що вдієш – тепер уже нічого не можна виправити, не можна почати спочатку…

– Так, не можна… – зітхнув пан Карас і трошечки почервонів. – Але, ви знаєте, я хоч… хоч ту колекцію знову почав збирати.

КАРА ПРОМЕТЕЄВІ[230]

Довге попереднє засідання надзвичайної сесії верхового суду закінчилось, і судді, кахикаючи й крекчучи, зійшлись на нараду в затінку священної оливи.

– Отаке діло, панове, – позіхнув голова суду Гіпометей. – Та й затяглася ж ця справа, хай їй абищо! Гадаю, що навіть нема потреби зачитувати резюме, та вже, щоб не було формальних заперечень… Отже, обвинувачений Прометей, тутешній житель, відданий під суд за те, що винайшов вогонь і цим самим, так би мовити… м-м… м-м… порушив наявний лад, зізнався, що, по-перше, справді винайшов вогонь; по-друге – що може, коли йому заманеться, добути цей вогонь за допомогою дії, званої кресанням; по-третє – що цю таємницю, а власне – небажане явище він не приховав, як годилось би, і не повідомив про нього відповідні органи влади, а свавільно розголосив її, навіть більше – віддав у вжиток не тим, кому слід, як доведено свідченням очевидців, що їх ми щойно допитали. Гадаю, цього вистачить, і можна вже розпочати голосування про вину й розмір кари.

вернуться

230

«КАРА ПРОМЕТЕЄВІ» і всі дальші оповідання взяті зі збірки «Книга апокрифів».

В звичайному розумінні слова апокриф (з грецьк. – «таємний») – це пеканонічна релігійна легенда, заборонена церквою. Чапек звернувся до цього «єретичного» виду літератури і, розвиваючи досвід Вольтера, Г.Келлера, А.Франса, Ж.Леметра, Б.Шоу, створив жанр іронічного оповідання на біблійний, античний, легендарний або літературний сюжет, яке так чи інакше спростовує звичні, традиційні уявлення про викладені факти. Апокрифічні мотиви з’являються вже в ранніх гумористичних мініатюрах братів Чапеків («Гамлет, принц Датський», «Публій Децій Мус. Геракл. Ахілл. Квінт Муцій Сцевола. Александр» 1910). У грудні 1917 р. австро-угорська цензура конфіскувала апокрифічний образок К.Чапека про царя Ірода та його воїнів. Перше апокрифічне оповідання було написане Чапеком у 1920 р. («Агафон, або Про мудрість»). У 1932 р. Чапек видав п’ять апокрифів на біблійні та євангельські теми («Про десятьох праведників», «Свята ніч», «Марфа і Марія», «Лазар», «Вечір Пілата») окремою книжкою під назвою «Апокрифи», а в останній рік життя готував повніше видання своїх апокрифів, одначе смерть перешкодила здійсненню цього задуму. Видавець посмертної збірки творів братів Чапеків доктор Мирослав Галик (1901–1975) за текстами, що збереглись у архіві письменника, видав у 1945 р. «Книгу апокрифів». У пізніших виданнях «Книги апокрифів» витримано принцип розміщення творів-згідно зі списком самого Чапека, знайденим 1950 р. в його архіві.