– Ну, панове, ще хтось просить слова? – спитав Гіпометей. – Отже, згідно з думкою суду, обвинуваченого Прометея визнано винним, по-перше, в блюзнірстві й нарузі над святощами, по-друге, в завданні тяжких скалічень, а також ушкодженні чужого майна і, по-третє, в державній зраді. Як кару пропоновано або довічне ув’язнення в кайданах із суворим режимом, або смертну кару. Гм…
– Або і одне, й друге! – замислено промовив Аметей. – Щоб задовольнити обидва погляди.
– Цебто як – і одне, й друге? – перепитав голова.
– Та ось про це я й думаю, – пробурмотів Аметей. – Можна, скажімо, так… прикувати Прометея на все життя. до скелі… І хай, приміром, шуліки клюють печінку цього безбожника. Ви зрозуміли?
– А що, можна, – задоволено промовив Гіпометей. – Це, панове, справді було б зразковою карою за такі… м-м-м… злочинні вихватки, хіба ні? Ніхто не заперечує? Ну, то вирок ухвалено.
– А за що ви, тату, засудили того Прометея на смерть? – спитав Гіпометея за вечерею його син Епіметей.
– Ти однаково не зрозумієш, – пробурчав Гіпометей, обгризаючи бараняче стегно. – А справді – смажена баранина куди смачніша від сирої; виходить, на щось цей вогонь усе-таки годиться… Але ми виходили з міркувань громадських інтересів, уторопав? До чого б ми докотились, якби кожен посмів безкарно винаходити щось нове й велике, га? Але цьому м’ясові ще чогось бракує… Ага, знаю, – радісно вигукнув він. – Треба було посолити стегно й натерти часником! Ось воно що! Хіба це не відкриття, синку? Якийсь там Прометей до такого б не додумався!
АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ
Арістотелеві зі Стагіри,
директорові ліцею в Афінах
Мій великий, любий учителю!
Довго, дуже довго не писав я Вам; але ж Ви самі знаєте, як я був заклопотаний воєнними справами: ні в походах на Гірканію, Дрангіану та Гедросію, ні коли ми завойовували Бактрію[231] й простували до Інду, я не мав ні часу, ні охоти братися за перо. Тепер я ось уже кілька місяців у Сузах; але й тут у мене було вище голови всяких адміністративних справ, доводилося призначати урядовців, ліквідувати змови та заколоти, і я оце аж сьогодні зміг зібратись та написати Вам про себе. Правда, з офіційних повідомлень Ви загалом знаєте про всі події; але й моя відданість Вам, і віра у Ваш вплив на освічені кола Еллади спонукають мене знов вилити серце перед Вами, своїм глибоко шанованим учителем і духовним проводирем.
Пригадую, як я кілька років тому (а наче так давно це було!) написав Вам над Ахілловою гробницею захопленого й навіженого листа. Це було перед моїм перським походом, і я тоді заприсягся, що моїм взірцем у житті буде відважний син Пелея. Я марив лиш геройством і славою; на той час я вже здобув перемогу над Фракією й гадав, що веду своїх македонців та греків на Дарія лише для того, щоб ми увінчали себе лаврами й стали гідні наших предків, оспіваних божественним Гомером. Можу сказати, що цих своїх ідеалів я не забував і в Херонеї[232] та на Граніку… Але нині я вбачаю в своїх тодішніх діях зовсім інший політичний зміст. Гола правда полягає ось у чому: нашій Македонії, слабко зв’язаній із Грецією, тоді весь час загрожували з півночі варвари-фракійці; вони могли б напасти на нас у несприятливу для нас пору, а греки скористались би з цього, щоб розірвати угоду з нами й відокремитися від Македонії. Отож і необхідно було підкорити Фракію, щоб на випадок зради греків Македонія мала прикритий фланг. Це була чисто політична необхідність, любий Арістотелю; але Ваш учень тоді ще не розумів цього так виразно і віддавався мріям про Ахіллові подвиги.
232