– Ви, греки, весь час бавитесь аргументами, – заперечив центуріон. – А ми доводимо свою правду інакше.
– Як же?
– Дією. Наприклад, ми взяли ваші Сіракузи. Отже, Сіракузи належать нам. Хіба це не ясний доказ?
– Так, – сказав Архімед і почухав голову стилосом. – Так, ви взяли Сіракузи; але це вже не ті Сіракузи, що були досі, і ніколи вони не стануть такими. То було велике й славне місто; а відтепер воно вже не буде велике. Чи ж не шкода Сіракуз?
– Зате Рим буде великий. Рим повинен бути найсильнішим на всьому обширі земному.
– Навіщо?
– А щоб вистояти. Чим сильніші ми, тим більше у нас ворогів. Тому ми повинні бути найсильніші.
– Ох, сила… – пробурмотів Архімед. – Я трохи знаюсь на фізиці, Луцію, і щось тобі скажу. Сила сковує себе.
– Цебто як?
– Є такий закон, Луцію. Сила, діючи, сковує саму себе. Чим ви будете сильніші, тим більше сили витрачатимете на це, і врешті настане хвилина…
– Що ти хочеш цим сказати?
– Нічого… Я не пророк, Луцію; я тільки фізик. Сила сковує. Більше я не знаю нічого.
– Слухай, Архімеде, може, все-таки погодишся працювати на нас? Ти й гадки не маєш, які грандіозні можливості відкрились би перед тобою в Римі. Ти споруджував би воєнні машини, найпотужніші в світі…
– Вибач, Луцію, я вже старий чоловік, і мені ще хочеться довести до кінця кілька своїх думок… От бач, я й зараз дещо тут креслю…
– Невже тебе, Архімеде, не приваблює змога разом із нами здобувати владу над світом? Чого ти мовчиш?
– Вибач, – промурмотів Архімед, схилений над своєю дощечкою. – Що ти сказав?
– Що така людина, як ти, могла б здобути владу над світом.
– Гм… влада над світом… – замислено протяг Архімед. – Не сердься, Луцію, але отут у мене щось важливіше… Розумієш, щось тривкіше. Щось таке, що справді житиме вічно.
– Що ж це таке?
– Обережно, не зітри моїх кіл. Це спосіб вирахувати площу сектора.
Згодом було оголошено, що вчений Архімед загинув внаслідок нещасливого випадку.
МАРФА І МАРІЯ
Сталося ж, як ішли вони, увійшов Він в одне село; жінка ж одна, на ім’я Марфа, прийняла Його в господу свою.
А була в неї сестра, звана Марія, котра, сівши в ногах Ісуса, слухала слово Його.
Марфа ж заклопоталася великою послугою; ставши ж, каже: Господи, чи байдуже Тобі, що сестра моя одну мене заставила послугувати? Скажи ж їй, щоб мені помагала.
Озвавшися ж, рече їй Ісус:
Марфо, Марфо, журишся й клопочешся про багато чого, одного ж треба.
Марія ж найкращу частину вибрала, що не відніметься від неї.
А ввечері Марфа пішла до сусідки своєї Фамарі, дружини Якова Грюнфельда, що лежала після пологів.
І, побачивши, що жар у вогнищі пригасає, підкинула дров і присіла коло вогнища роздмухувати вогонь. А коли знялось ясне полум’я, Марфа дивилась на вогонь і мовчала.
І сказала тоді пані Фамар:
– Яка-бо ви добра жінка, Марфочко. Ви так про мене піклуєтеся… не знаю, як я й віддячу вам.
Та Марфа не відповіла і очей від вогню не відвернула. Тоді спитала її пані Фамар:
– Чи правда, Марфочко, що сьогодні у вас був раббі з Назарета[238]?
І відповіла Марфа:
– Був.
І склала пані Фамар руки й промовила:
– От уже радість вам, Марфо; я знаю, до нас би Він не прийшов, але ви цього заслужили: ви така добра господиня…
І тоді схилилась Марфа до вогню, квапливо поправила дрова й сказала:
– По правді признатися, пані Фамар, краще б я Його й зовсім не бачила. Чи ж могло б мені спасти на думку, що саме в такий день, перед святами… Спершу треба було попрати білизну. Ви ж самі знаєте, скільки прання після нашої Марії! Отож я заходилася скидати на купу невипране, коли це чую: «Добридень, дівчата!»; глянула, аж Він стоїть на порозі. Я тоді почала гукати: «Маріє, Маріє, йди сюди!». – щоб помогла мені швидше прибрати ту купу сорочок.
Марійка прибігла розпатлана, побачила Його та як закричить, мов навіжена: «Вчителю, Вчителю, це Ви до нас прийшли?» – а тоді бух перед Ним на коліна, ридає й руки Йому цілує. Мені так соромно за неї стало, пані Фамар: що, певне, подумав Учитель! Якась шалена істеричка, а тут іще брудне шмаття по всій хаті… То я насилу видушила з себе: «Сідайте, Вчителю», – а сама збираю ту білизну. А Марія вхопила Його за руку та хлипає: «Учителю, скажіть нам що-небудь, скажіть що-небудь, раббоні!..» Ви лишень подумайте, пані Фамар: вона Його назвала раббоні! А в хаті такий розгардіяш, самі знаєте, коли прати заходишся, навіть не заметено… І що Він подумав про нас!
238