– Ет, Марфочко, – потішила її пані Грюнфельд. – Чоловіки такого неладу й не помічають. Я їх знаю.
– Хай і так, – відказала Марфа з суворим блиском у очах. – Але в хаті має бути лад. Чуєте, пані Грюнфельд, коли Вчитель був на обіді в того митаря, то Марія примудрилася сльозами обмити Йому ноги, а витерти їх своїми косами. Я, пані Фамар, на таке б не наважилась, але хотіла, щоб бодай підлога в Нього під ногами була чиста. Що так, то так. І постелити перед Ним гарний килимок, отой, знаєте, з Дамаска. А не брудну білизну. Обмивати Йому ноги сльозами та витирати косами – це, бач, Марійка вміє, а от хоч би зачесатися, коли Він прийде, – то ні, і підлогу витерти задля Нього – теж ні. Аби лиш перед Ним на коліна бухнутись та очі отакі-о зробити: «Скажіть нам що-небудь, раббоні!»
– І сказав Він щось? – жадібно спитала пані Фамар».
– Сказав, – повільно відповіла Марфа. – Усміхався і говорив до Марії. Бо я ж, бачте, насамперед кинулась ту білизну прибирати, а потім треба ж було дати Йому хоч козячого молока та шматок хліба… Він був такий зморений, що мені так і рвалося з язика: «Вчителю, я Вам принесу подушок, відпочиньте хвильку, задрімайте, ми сидітимемо тихенько й не дихатимемо», – та, знаєте, пані Грюнфельд, хто ж це наважиться впасти Йому в річ! Отож я ходила навшпиньки, щоб Марія здогадалася та не робила гамору, так де там! «Говоріть ще, Вчителю, будь ласка, прошу Вас, скажіть іще щось!» А Він, добряга, всміхається й говорить…
– Ох, як би хотіла я почути те, що Він говорив, – зітхнула пані Грюнфельд.
– І я теж, пані Фамар, – сухо відказала Марфа. – Але ж комусь треба було остудити молоко, щоб холодненьке було. І трохи меду десь добути на хліб Йому. А тоді забігти до Єфраїма – я обіцяла Єфраїмисі, що нагляну за її дітьми, коли вола на базар піде… Адже й така стара дівка, як я, на щось та годиться, пані Грюнфельд. Якби хоч наш брат Лазар був удома! Але ж він як побачив уранці, що я збираюся прати, то каже: «Ну, я тікаю, дівчата; але ти, Марфо, гляди не проґав отого ліванського крамаря, що зіллям торгує: як проходитиме, купиш у нього грудного чаю». Адже він, Лазар наш, має слабі груди, пані Фамар, і хиріє просто на очах. Отож я весь час думала: якби Лазар вернувся, поки Вчитель тут! Я вірю, пані Грюнфельд, що Він би зцілив нам Лазаря. То як почую, що хтось іде, так і вибігаю надвір та гукаю до кожного: «Пане Ашере, пане Леві, пане Іссахаре, може, зустрінете нашого Лазаря, то скажіть йому., хай хутчіше йде додому!» Та ще й крамаря з зіллям виглядала, – не знала, за що й хапатися.
– О, це для мене не диво, – зауважила пані Грюнфельд. – З родиною клопоту вистачає.
– Е, що там клопіт, – відмахнулася Марфа. – Але ж кому не хочеться послухати слова Божого, пані Грюнфельд! Хай я дурна жінка, ніби служниця… Та я собі думаю: треба ж, щоб хтось це робив, – і прав, і одежу латав, і в хаті прибирав, – коли вже в Марійки нема охоти до цього… Вона вже не така гарна, пані Грюнфельд, як була, але колись із неї така була красуня, що… що я просто не могла не служити їй, розумієте? А люди чогось думають, ніби я лиха… але ж ви, пані Грюнфельд, знаєте, що лиха й нещасна жінка не зуміє смачно зварити страву, а з мене ж таки непогана куховарка. Коли Марія вродлива, то хай Марфа хоч варить смачно, хіба не правда? Але ви, пані Фамар, також, мабуть, знаєте: часом, бува, на одну-однісіньку хвилинку складеш руки на колінах, і зразу в голову такі чудні думки лізуть – а може, хтось тобі колись щось скаже чи хоч подивиться на тебе якось так, ніби промовить: «Донечко, ти нам свою любов даруєш і всю себе віддаєш, тілом своїм хату метеш і чистотою своєї душі всяку чистоту бережеш; ми входимо в твій дім, ніби це ти сама. І ти, Марфо, на свій лад багато любила…»
– О, це правда, – погодилась пані Грюнфельд. – І якби ви мали дітей, як я, Марфочко, то ще краще б це знали.
А Марфа їй сказала:
– Пані Грюнфельд, коли ото так зненацька прийшов до нас Він, Учитель з Назарета, то я вжахнулась; може… може, це Він прийшов сказати ті гарні слова, що їх я стільки років чекала… а тут у хаті таке безладдя! Мені аж горлянку здушило, слова вимовити не можу – тільки думаю: дарма, це минеться, дурепа я, а поки що намочу білизну, забіжу до Єфраїма, пошлю по нашого Лазаря та прожену з подвір’я курей, щоб Йому не заважали… А тоді, коли вже з усім упоралась, така гарна певність пойняла мене: ось тепер я готова слухати слово Боже. Я тихенько-тихенько ввійшла до кімнати, де Він сидів і говорив, Марія сиділа у Нього біля ніг, очей з Нього не спускала… – Марфа сухо засміялась. – І мені спало на думку: а як би я виглядала, коли б отак витріщилася на Нього! Аж раптом Він, пані Грюнфельд, так ласкаво та щиро глянув на мене, ніби хотів щось сказати. А мені враз упало в очі: боже, який Він худий! Адже Він і не попоїсть ніколи як слід, ба й того нашого хліба з медом ледве торкнувся… Я й подумала: голубів! Треба йому голубі приготувати. Хай Марійка збігає по них на базар, а Він тим часом трохи відпочине. «Марійко, – кажу їй, – а йди-но на хвильку в кухню». Та Марія не чує – ніби осліпла й оглухла.