– То вона, певно, не хотіла кидати гостя самого, – заспокійливо промовила пані Фамар.
– Хай би краще потурбувалася, чим його нагодувати, – суворо відказала Марфа. – На це ж і є ми, жінки, хіба не правда? Ну, а як побачила я, що Марія ні руш, тільки дивиться, мов заворожена, тоді… сама не знаю, пані Фамар, як воно вирвалось у мене, але я не втрималася: «Господи, – кажу, – чи Тобі байдуже, що сестра саму мене лишила прислуговувати? Скажи їй, хай поможе мені на кухні». Так якось вискочило воно з мене…
– Ну, і сказав Він їй? – спитала пані Грюнфельд. Із Марфиних очей, що вже горіли вогнем, бризнули сльози.
– «Марфо, Марфо, журишся та й клопочешся про багато чого, а треба лиш одного. Марія ж вибрала найкращу частину, і ніхто її не відніме в неї…» Якось так Він мені сказав, пані Фамар.
Хвилинку обидві мовчали.
– І це все, що Він сказав вам? – спитала пані Фамар.
– Та наче все, – відповіла Марфа і тернула рукою по очах. – А тоді я пішла купити голубів… та й шкуродери ж на тому базарі, пані Грюнфельд! Засмажила їх, а з потруху зварила вам юшку…
– О, я знаю, ви добра куховарка, Марфочко, – сказала пані Грюнфельд.
– Ні, – вперто заперечила Марфа. – Щоб ви знали, це вперше у мене голуби не просмажились як слід. Тверді вийшли… але ж у мене все з рук падало. Адже я так безмежно вірю в Нього, пані Фамар!
– І я теж, – побожно сказала пані Грюнфельд. – А що ж Він іще говорив, Марфочко? Що Він повідав Марії? Чого навчав?
– А хтозна, – відказала Марфа. – Я питала в Марії, так ви ж знаєте, яка вона навіжена. «Я вже й не пам’ятаю, – каже, – їй-богу, жодного слова не пригадаю, але так гарно було, так гарно, і я така страшенно щаслива…»
– Ще б пак, – погодилася пані Фамар. Тоді Марфа гучно висякалася й сказала:
– Ну, давайте свого опецька, пані Грюнфельд, я його переповию.
ПРО П’ЯТЬ ХЛІБИН
… Що я проти нього маю? Це я вам можу сказати, сусідо: проти його вчення не маю нічого. Анічогісінько. Якось я слухав його проповідь, то, вірите, й сам трохи не пристав до його учнів. Вернувся додому й кажу двоюрідному братові, сідляреві: от би тобі його послухати, чуєш, це ж на свій лад пророк. Так уже гарно говорить, аж за серце хапає, що правда, то правда. Мені тоді аж сльози на очах виступили, я просто ладен був замкнути свою крамницю й іти за ним, щоб уже ніколи не згубити його з очей. «Роздай, – каже, – все, що маєш, і йди за мною. Люби ближнього свого, допомагай убогим і прощай тим, хто скривдить тебе…» – і таке інше. Я простий собі пекар, та коли слухав його, то така вступила в мене радість і мука, сам не знаю, як і висловити: так щось мене тисло, що впав би навколішки й заплакав, а заразом так було гарно й легко, ніби все злетіло з мене – всі турботи, вся докука. Отож я й кажу братові: «І не сором тобі, бовдуре! Все скнаруєш, тільки й мови в тебе, хто скільки тобі винен та що мусиш платити всі податки й десятини. Краще роздай бідним людям усе, що маєш, покинь жінку й дітей та йди за ним…»
Та й за те, що він зцілює недужих і одержимих, я б йому не докоряв. Правда, це якась дивна й неприродна сила, але ж кому не відомо, що наші лікарі – партачі, та й римські нітрохи не кращі: гроші брати вміють, а як хто вмирає, то лише здвигнуть плечима й скажуть, що треба було покликати їх раніше. Аякже! Моя небіжчиця дружина два роки мучилася кровотечею; що вже я поповодив її по лікарях, ви собі й уявити не можете, скільки на те грошей пішло, а чи поміг хоч один? Якби він уже тоді ходив по містах, я б упав перед ним на коліна й сказав: «Господи, зціли цю жінку!» А вона б доторкнулася до його одежі та й видужала б. Що вже натерпілась, бідолаха, – і не розкажеш… Ні, за це хвала йому, що він зцілює недужих. Звісно, лікарі кричать, що це, мовляв, мана й дурисвітство, і раді б заборонити йому таке, але ж тут замішані їхні інтереси… Хто хоче помагати людям і рятувати світ, неодмінно наткнеться на чиїсь інтереси. Всім не догодиш, як же інакше. Отож я й кажу: хай зцілює недужих, хай навіть мертвих воскрешає; але оте, що він з п’ятьма хлібинами зробив, – це вже не годиться. Як пекар кажу вам, що це для пекарів тяжка кривда.