– Стривайте, – знову перебив його священик. – По-перше, це було не над могилою, а на вулиці біля пам’ятника Скалігерам. А по-друге, Ромео не простромив його, а тільки поранив у плече. Ви думаєте, так легко вбити людину шпагою? Спробуйте-но самі, юначе!
– Scusi[250], – заперечив сер Олівер, – я ж сам бачив усе на сцені, під час прем’єри. Граф Паріс був справді простромлений шпагою в двобої й помер на місці. А Ромео, гадаючи, що Джульєтта померла, отруївся над її домовиною. Ось як усе було, падре.
– Де там, – буркнув отець Іпполіто. – Зовсім він не отруївся, а втік до Мантуї.
– Пробачте, падре, – стояв на своєму Олівер, – я все бачив на власні очі: адже я сидів у першому ряду! В ту хвилину прокинулася Джульєтта, побачила, що її коханий Ромео неживий, теж випила отрути й померла.
– Пусте, – розсердився падре Іпполіто. – Аж диво бере, хто це міг наплести такого. Насправді Ромео втік до Мантуї, а сердешна Джульєтта з журби справді якесь там зілля винила. Але нічого страшного не було, синьйоре, то все так, по-дитячому; та й що ви хочете, адже їй було заледве п’ятнадцять років… Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; звісно, я тоді був ще отакий-о ragazzo[251], –добряга патер показав рукою десь так на лікоть від землі. – Джульєтту потім відвезли одужувати до тітки в Безенцано, а слідом за нею туди поїхав І граф Паріс іще з перев’язаною рукою… ну, і, самі знаєте, як воно буває в таких випадках: таке палке кохання, що куди там! Через три місяці й звінчалися. Ессо[252], синьйоре, як воно буває в житті. Я сам був на їхньому весіллі міністрантом у білому стихарі…
Сер Олівер сидів якийсь наче засмучений.
– Не гнівайтесь, отче, – нарешті сказав він, – але в тій англійській п’єсі все в тисячу разів прекрасніше.
Падре Іпполіто сердито засопів.
– Прекрасніше! Що ви бачите прекрасного в тому, коли двоє молодят відбирають собі життя? Чи не шкода їх, синьйоре? А як на мене, то прекрасніше те, що Джульєтта вийшла заміж і народила восьмеро дітей, та ще яких дітей: мов намальовані!
Олівер похитав головою.
– Е, це вже не те, любий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.
Низенький патер замислено покліпав очима.
– Велике кохання? По-моєму, це… коли двоє людей зуміли прожити весь вік у злагоді… віддано й вірно… Джульєтта була благородна жінка, любий синьйоре. Виростила восьмеро дітей і дбала про чоловіка до самої смерті… То у вас Верону називають містом Джульєтти? Це ви, англійці, дуже славно придумали, добродію. Синьйора Джульєтта була справді чудова жінка, дай їй боже вічне блаженство.
Молодий Олівер неначе прокинувся з задуми.
– А що сталося з Ромео?
– З Ромео? Я й не знаю до пуття. Щось ніби чув про нього… А, пригадав. Він у Мантуї закохався в дочку якогось маркіза… як пак його… Монфальконе, Монтефалько чи якось так. Ох, синьйоре, ото було те, що ви називаєте велике кохання! Він, здається, навіть викрав її – страх яка романтична історія, тільки я вже забув подробиці… Що ви хочете, адже це сталося в Мантуї. Але то була нібито passione senza esempio – така, знаєте, нечувана пристрасть, синьйоре. Так принаймні казали. Ессо, синьйоре, дощу вже й нема.
Сер Олівер зніяковіло підвівся.
– Ви були дуже ласкаві, падре. Thank you so much[253]. Дозвольте мені дещицю лишити вам… для ваших убогих парафіян… – промимрив він, почервонівши, і засунув під край тарілки жменю цехінів.
– Що ви, що ви, – вжахнувшись, замахав руками падре Іпполіто. – Стільки грошей за скибочку веронської ковбаси!
– Тут і за вашу оповідку, – квапливо пояснив молодий англієць. – Вона була… м-м-м… дуже… дуже… не знаю, як сказати. Very much indeed[254].
У вікно сяйнуло сонце.