Г. X. Бонді був зачарований.
– Ні, ні, що ви! Розповідайте далі, капітане.
– Ну гаразд, це я можу. Отож коли та ящірка вилизала скойку, інші, на неї дивлячись, також повиходили на берег. У декотрих теж були в лапках скойки – аж дивно, як вони зуміли віддерти їх від cliffs[46] такими дитячими рученятами без великого пальця. Зразу вони бентежились, а потім дозволили брати в них із рук ті скойки. Правда, не самі там були перлівниці, а й усякий непотріб, прості устриці тощо, але ті я кидав у воду й казав: «Ні, дітки, це нічого не варте, цього я своїм ножем не відкриватиму». Зате коли траплялась перлівниця, тоді я розкривав її ножем і мацав, чи нема там перлини. А скойку давав їм вилизати. А їх уже кількасот сиділо довкола, тих lizards – дивились, як я скойки розкриваю. Декотрі вже й самі пробували розколупати скойку якою-небудь шкаралупкою, що там валялася. От що мене здивувало, хлопче. Жодна тварина не вміє орудувати instruments: нічого не вдієш, тварина є тварина – природа, та й квит. Правда, в Бейтензоргу я бачив мавпу, що вміла відкривати ножем таку – як пак це називається – бляшанку з консервами, але ж мавпа – хіба то справжня тварина, сер? Тож я страх як здивувався. – Капітан хильнув пива. – За ту ніч, пане Бонді, я знайшов у тих shells вісімнадцять перлин. Були малесенькі були й більші, а три – як кісточка з вишні, пане Бонді. Як кісточка. – Капітан ван Тох поважно закивав головою. – Вранці, коли вертався на судно, я казав собі: capitain van Toch, це тобі приверзлося, сер; ти, добродію, був п’яний і таке інше. Але що з того, коли в кишені у мене лежало вісімнадцять перлин! Ja.
– Такого чудового оповідання я ще ніколи не чув, – прошепотів пан Бонді.
– От бач, хлопче! – зраділо сказав капітан. – Удень я все обміркував. Я буду тих ящірок… приручати, так? Приручати й навчати, а вони носитимуть мені pearl-shells[47]. Там їм, певне, ліку немає– в тому Девл-Беї. Отож я ввечері знову подався туди, тільки вже трохи раніше. Як почало заходити сонце – бачу, ті ящірки вистромляють з води голови, то тут, то там – по всій затоці. Аж раптом дивлюсь – акула: спинний плавець з води виглядає. Тоді враз бурхнуло, плеснуло – і одну ящірочку мов лизень злизав. Я нарахував тих акул дванадцять, коли вони на заході сонця спливалися до Девл-Бею. Пане Бонді, ті падлюки за. один вечір зжерли більш як двадцять моїх ящірок! – вигукнув капітан і розлючено висякався. – ja, більше як двадцять! Воно й звісно, така гола ящірочка своїми лапками від акули не оборониться. Я трохи не плакав дивлячись. Якби ти сам побачив…
Капітан замислився.
– Я, розумієте, дуже люблю тварин, – сказав він нарешті й підвів на Г. X. Бонді свої голубі очі. – Не знаю, як ви на це дивитесь, capitain Бонді…
Пан Бонді кивнув головою на знак згоди.
– От і добре, – зрадів капітан ван Тох. – Вони страшенно славні й розумні, ті tapa-boys; почнеш їм щось розказувати – вони тебе так слухають, як собака свого хазяїна. А найдужче – оті їхні дитячі рученята… Розумієш, хлопче, я старий парубок, родини не маю… Іа, старому чоловікові гірко самотньому, – мурмотів капітан, перемагаючи хвилювання. – Страх які славні ті ящірочки, нічого не вдієш… Якби тільки акули не жерли їх так! І коли я на них, на тих sharks, став кидати каміння, то й вони, tapa-boys, теж почали кидати! Ти, пане Бонді, не повіриш. Звісно, далеко вони докинути не могли, бо ручки у них зовсім куценькі. Але диво це велике, брате. «Ну, коли ви такі молодчаги, хлоп’ята, – кажу я їм, – то спробуйте моїм ножем розкрити скойку». І поклав ніж додолу. Вони хвилинку соромились, а потім одна спробувала: взяла ніж і стромляє кінчик між ті шкаралупки. Розламуй, кажу їй, розламуй: поверни отак-о ніж, і все. А вона, бідолашечка, пробує, пробує, аж ураз хруснуло – і скойка розкрилася. От бач, кажу. Нічого хитрого й нема. Коли це зуміє якийсь там поганин, батак чи сингалець, то щоб tapa-boys та не зумів?.. Не міг же я, пане Бонді, тим ящіркам казати, що це якесь казкове marwel[48] і чудо, коли тварина зуміє таке. Тепер-то я можу признатися, що був… що був… ну, зовсім thunderstruck.
– Приголомшений, – підказав пан Бонді.
– Ja, правильно. Приголомшений. Усе це так мені влізло в голову, що я не знімався з якоря ще день. І ввечері вернувся до того Девл-Бею та знову дивився, як sharks жеруть тих моїх ящірок. Того вечора я, хлопче, заприсягся, що так цього не полишу. І їм теж дав своє слово честі, пане Бонді: «Tapa-boys, capitain van Toch обіцяє вам під оцими ясними зорями, що порятує вас».