– Візки? Тачки?
– Ja, такі тачки. Щоб вони могли возити камінь на ту свою греблю. Бо вони, сердеги; мусили все носити в лапках, розумієш? Одне слово, дістали вони цілу купу всякої всячини. Я не хотів би їх обшахрати, нізащо в світі. Стривай, хлопче, зараз я тобі щось покажу.
Капітан ван Тох однією рукою трохи підняв черево, а другою видобув із кишені штанів полотняну торбинку.
– Ось воно! – сказав він урочисто й висипав вміст торбинки на стіл.
Там було з тисячу перлин, дрібних і великих: і з конопляне сім’я, і більші, з горошину, а кілька штук – із вишню; бездоганно круглі, мов крапля і горбкуваті, «бароккові», сріблясті, голубуваті, тілесні, жовтаві, з чорним і рожевим полиском. Г. X. Бонді був як заворожений: він не міг відірватись від тих перлів, перебирав їх руками, качав кінчиками пальців, накривав обома долонями.
– Яка краса! – у захваті прошепотів він. – Це наче сон, капітане!
– Ja, – незворушно відказав капітан. – Гарні. А акул за той рік, що я з ними пробув, вони забили з тридцять. У мене тут записано, – він поплескав по нагрудній кишені. – Зате скільки я їм ножів дав – і п’ять гарпунів… Мені ті ножі обійшлися мало не по два американських долари аріесе, за штуку цебто. Добрячі ножі, хлопче, з тієї сталі, що її не бере ніяка rust.
– Іржа.
– Ja. Бо то мусили бути підводні ножі – для моря. Та ще й батаки купу грошей мені коштували.
– Які батаки?
– А тубільці на тому острові. У них такий забобон, що ті tapa-boys – буцімто чорти, і вони їх страшенно бояться. Тож як побачили, що я з тими їхніми чортами розмовляю, то хотіли мене на смерть убити. Цілі ночі дзвонили в дзвони, щоб тих чортів, мовляв, відігнати геть від свого кампонгу. Страшенний ґвалт здіймали, сер. А вранці тоді щоразу вимагали, щоб я їм за те дзвоніння платив. Мовляв, за клопіт. Та нічого не вдієш: ті батаки страшенні злодюги. Але з tapa-boys, сер, із тими ящірками можна було б провадити чесний бізнес. Ось як. Дуже вигідне діло, пане Бонді.
Г. X. Бонді здавалось, наче він снить.
– Купувати в них перли?
– Ja. Тільки в Девл-Беї перлів уже нема, а на інших островах нема tapa-boys. Ось у чому вся річ, брате. – Капітан Й. ван Тох гордо надув щоки. – Оце й є та велика комерція, що я придумав. Хлопче, – сказав він, штрикаючи товстим пальцем у повітря, – адже ж тих ящірок хтозна-як побільшало, відколи я став опікуватися ними! Вони тепер можуть оборонятись, you see[58]? Га? І буде їх усе більше й більше! Ну як, пане Бонді? Правда, розкішна комерція?
– До мене чогось не доходить, що ви маєте на увазі, – невпевнено промовив Г. X. Бонді.
– Таж розвозити tapa-boys на інші перлові острови, – нарешті виклав своє капітан. – Я спостеріг, що ті ящірки не можуть самі перебратися через глибоке відкрите море. Вони можуть трохи плавати, а трохи чапати по дну; але на великій глибині для них занадто сильний тиск води: вони, бач, дуже м’які. Та якби я мав такий пароплав, щоб у ньому зробити такий tank – басейн для води, – то міг би розвозити їх куди схочу, see? А вони б там шукали перлів, а я б їздив до них і привозив їм ножі, гарпуни та всяку всячину. Ті бідолахи там у Девл-Беї так роз… розпоросились, чи як?
– Розплодились.
– Ja, так розплодилися, що їм скоро вже не буде чого їсти. Вони їдять усяку там дрібну рибку, та молюсків, та різних водяних комах; але, певно, зможуть жерти й картоплю, і сухарі, і всякий звичайний харч. Тож їх можна б і годувати в тих Іапкз на судні. А я б їх у підходящих місцях, де не густо людей, пускав назад у воду й улаштовував там такі… такі farms[59] для тих моїх ящірок. Бо я б хотів, щоб вони могли прогодуватися. Вони дуже славні й розумні тварини, пане Бонді. Та ти сам, як побачиш їх, то скажеш: гелло, capitain, корисна в тебе худібка. Ja. А люди тепер аж казяться за перлами. Оце і є той великий бізнес, що я придумав.
Г. X. Бонді розгубився.
– Мені страшенно шкода, капітане, – почав він нерішуче, – але… я справді не знаю…
Голубі, очі капітана ван Тоха налилися слізьми.
– Отож-бо й лихо, хлопче. Я б тобі лишив усі ці перли як… як guaranty[60] за судно, але сам я того судна купити не можу. Я знаю одне дуже підходяще в Роттердамі… з дизельним двигуном…
– А чого ви не запропонували цієї справи комусь у Голландії?