– Sorry, Captain[3], – сказав нарешті метис, – але тут, на Танамасі, ніяких скойок нема. Ці смердючі батаки, – додав він із безмежною огидою, – жеруть і медуз. Вони більше живуть у воді, ніж на землі, в них і жінки так просмерділись рибою, що ви не можете собі уявити… Про що пак я? А, ви питали про жінок.
– А нема тут де-небудь такого клаптика берега, де батаки не лазять у воду? – спитав капітан.
Напівкубу-напівпортугалець покрутив головою.
– Нема, сер. Хіба що Девл-Бей[4], але це для вас не годиться.
– А чому?
– Тому, що… туди не можна нікому, сер. Налити вам, капітане?
– Thanks[5]. Там що – акули?
– І акули, і взагалі, – промимрив метис. – То погане місце, сер. Батакам не сподобається, коли хтось туди полізе.
– А чому?
– Бо там чорти, сер. Морські чорти.
– А що ж воно таке. – морський чорт? Риба якась?
– Та ні, не риба… – ухильно промимрив метис. – Просто чорт, сер. Підводний чорт. Батаки їх називають тапа. Тапа. І там нібито в них своє місто – у тих чортів. Налити вам?
– А який він із себе… той морський чорт?
Напівкубу-напівпортугалець здвигнув плечима.
– Чорт, та й годі, сер. Я його раз бачив… Тобто саму голову. Я вертався човном від мису Гарлем… І раптом переді мною вистромилася з води головешка.
– Ну і яка вона була? На що схожа?
– Довбешка, як… як у батака, тільки зовсім лиса.
– А може, то й справді був батак?
– Ні, сер. Адже там жоден батак у воду не полізе. А потім… воно кліпало на мене нижніми повіками, сер. – Метис аж здригнувся від страшної згадки. – Нижніми повіками, і вони в нього закривають усе око. То був тапа.
Капітан Й. ван Тох покрутив у товстих пальцях склянку з пальмовим вином.
– А ви не були п’яні, га? Не нажлуктились під саму зав’язку?
– Був, сер. Якби ні, то я б не поплив тою дорогою. Батаки не люблять, коли хтось тих… чортів турбує.
Капітан ван Тох похитав головою.
– Ніяких чортів нема. А якби були, то вони скидалися б на європейців. То, мабуть, була якась велика рибина абощо.
– У риби нема рук, сер, – пробелькотів напівкубу-напівпортугалець. – Я не батак, сер, я ходив до школи в Бадьюнгу… я, може, й досі пам’ятаю десять заповідей та всякі там мудрі науки. Хіба таки освічений чоловіг не розбере, де чорт, а де тварина? Та спитайте в батаків, сер.
– Це все дикунські забобони, – сказав капітан рішуче, з добродушною зверхністю освіченої людини. – З наукового погляду це безглуздя. Бо чорт не може жити у воді. Що йому там робити? Ти, хлопче, не вір тубільським балачкам. Просто хтось назвав ту бухту Чортовою, і відтоді батаки бояться її. Ось воно як, – сказав капітан і ляснув м’ясистою долонею по столу. – Нічого там нема, хлопче, це ясна річ із наукової точки зору.
– Атож, сер, – погодився метис, що ходив до школи в Бадьюнгу. – Але жодна розумна людина в Девл-Бей не поткнеться.
Капітан Й. ван Тох почервонів.
– Що? – ревнув він. – Ах ти смердючий кубу! Ти думаєш, що я злякаюся твоїх чортів? Це ми ще побачимо!
І, підводячись зі стільця всім громадищем своїх двохсот фунтів, додав:
– Я з тобою тут часу не марнуватиму, бо мені треба дбати про бізнес. Але затям собі: у голландських колоніях ніяких чортів нема! Коли є які, то тільки у французьких. Там, може, й знайдуться. А тепер поклич мені старосту цього паскудного кампонгу.
Вищеназваного урядовця не довелося довго розшукувати: він сидів навпочіпки перед метисовою крамничкою й жував цукрову тростину. То був літній добродій, зовсім голий і значно худіший, ніж звичайно старости в Європі. Трохи позаду нього, дотримуючи належну відстань, сиділо так само навпочіпки все село, із жінками й дітлахами включно, і, очевидячки, дожидало, що його зніматимуть для фільму.
– Слухай-но, хлопче, – звернувся капітан ван Тох до старости по-малайському (так самісінько він міг би говорити й по-голландському чи по-англійському, бо достойний старий батак не тямив по-малайському ні слова, і напівкубу-напівпортугалець мусив перекладати все, що говорив капітан, на батацьку мову; але капітан із якихось міркувань вважав, що найдоречніше буде говорити по-малайському). – Слухай-но, хлопче, мені треба кількох рослих, дужих, відважних чоловіків, щоб пішли зі мною на влови. Зрозумів? На влови.
Метис переклав усе це, і староста закивав головою: розумію, мовляв. А потім звернувся до ширшої аудиторії й виголосив промову, сприйняту з видимим схваленням.