Неабияк сприяла розвиткові торгівлі саламандрами й наука, що вчасно присвятила велику увагу дослідженню саламандр як з фізіологічного, так і з психологічного погляду.
Наводимо репортаж про науковий конгрес у Парижі, що вийшов з-під пера очевидця:
I-ER CONGRÈS D’URODÉLES
Скорочено його називають “Конгресом хвостатих земноводних”, хоч офіційна назва його трохи довша: “Перший Міжнародний конгрес зоологів з проблем дослідження психології хвостатих земноводних”. Але щирий парижанин не любить довжелезних назв, і всі ті доктори та професори, що засідають у актовому залі Сорбонни, для нього просто Messieurs les Urodèles, “панове хвостаті земноводні”, і квит. Або Ще стисліше й фамільярніше: “Ces Zoos-là”[104].
Ми пішли подивитись на ces Zoos-la скоріш із цікавості, ніж із журналістського обов’язку. З цікавості, викликаної, самі розумієте, не університетськими світилами, здебільшого стариганами в окулярах, а отими… створіннями (чому рука не важиться написати “тваринами”?), про яких уже стільки написано — від наукових томів аж до бульварних пісеньок — і які, на думку одних, є просто газетною вигадкою, а на думку інших — істотами в багатьох відношеннях обдарованішими, ніж сам цар природи й вінець творіння, як ще й досі (я хочу сказати — після світової війни та інших історичних подій) називають людину. Я сподівався, що уславлені учасники когресу з проблем дослідження хвостатих земноводних дадуть нам, профанам, виразну і остаточну відповідь на те, як стоїть справа з отією славнозвісною кмітливістю Andrias’a Scheuchzeri; що вони скажуть нам: “Так, це істота розумна чи принаймні здатна цивілізуватися не менше, ніж ми з вами, і тому в майбутньому треба буде рахуватися з нею так само, як доводиться рахуватися з майбуттям людських рас, що колись вважалися дикими й примітивними…” Тож знайте, що ні такої відповіді я на конгресі не почув, ні навіть саме питання не було на ньому поставлене: для цього нинішня наука занадто… спеціалізована, вона не може цікавитись такими проблемами.
Що ж, поцікавимося хоч тим, що наука називає психічним життям тварин. Отой високий добродій з розкошланою бородою чорнокнижника, що в цю хвилину розпинається на кафедрі, — то знаменитий професор Дюбоск; здається, він громить якусь хибну теорію котрогось шановного колеги, але ми неспроможні встежити за цим боком його виступу. Аж за кілька хвилин ми починаємо здогадуватися, що цей завзятий чорнокнижник говорить про сприйнятливість Andrias’a до кольорів і його здатність розрізняти відтінки. Не знаю, чи добре я все зрозумів, одначе в мене склалося враження, що Andrias, очевидно, трохи дальтонік, але й сам професор Дюбоск страшенно короткозорий — коли судити з того, як він підносить свої нотатки до товстих окулярів, що суворо блискають.