Ця осторога блискучого французького журналіста страшенно розтривожила Англію; незважаючи на урядові спростовання, людям по всій країні чувся скрегіт саламандрових свердл. Німецькі офіційні кола, звичайно, категорично заперечували всі твердження цитованої вище статті, оголошуючи її від початку до кінця злісним підбурюванням і ворожою пропагандою; та водночас на Балтійському морі відбувались великі комбіновані маневри німецького флоту, сухопутних збройних сил і бойових саламандр. Під час цих маневрів саперні загони саламандр перед очима військових аташе з інших країн підірвали ділянку просвердлених з-під води піщаних дюн поблизу Рюгенвальде, площею шість квадратних кілометрів. Розповідали, що то було грандіозне видовище: спочатку земля з грізним стугоном здибилась, “мов крига в льодохід”, а потім злетіла вгору гігантською хмарою з диму, піску та каміння. Зробилось темно, майже як уночі, піднятий у повітря пісок осипався на землю трохи не на сто кілометрів навкруг, а за кілька днів піщаний дощ випав на Варшаву… В земній атмосфері після цього чудового вибуху лишилося стільки завислого дрібного піску й пилу, що аж до кінця того року в усій Європі вечірні заграви були надзвичайно гарні — вогненні, криваво-червоні; таких гарних заграв доти й не бачили.
Підірвану ділянку узбережжя залило море; затоку, що утворилась, назвали Шейхцеровим морем, і туди плавом попливли екскурсії німецьких школярів, що бадьоро виспівували популярний гімн саламандр:
5. Вольф Мейнерт пише свою книгу
Мабуть, саме щойно згадані прекрасні й трагічні вечірні заграви надихнули кенігсберзького філософа-відлюдника Вольфа Мейнерта написати свій монументальний твір “Untergang der Menschheit”[137]. Ми уявляємо собі його мов живого, як він ходить по морському березі, простоволосий, у розмаяному плащі, і захопленими очима дивиться на повінь вогню й крові, що заливає більше ніж половину неба. “Так, — шепоче він в екстазі, — так, пора вже писати післямову до історії людства!” І він написав ту післямову.
Трагедія людського роду закінчується, так почав Вольф Мейнерт. Хай не обманює нас його гарячкова заповзятливість і технічний добробут: це тільки сухотні рум’янці на обличчі істоти, вже позначеної печаттю смерті. Ще ніколи людство не знало такої високої життєвої кон’юнктури, як тепер; але знайдіть мені хоч одну людину, що була б щаслива; покажіть мені хоч один суспільний клас, що був би задоволений, або націю, що не почувала б загрози своєму існуванню. Серед усіх ударів цивілізації, серед крезівської рясноти духовних і матеріальних благ усіх нас дедалі більше опановує невідчепне почуття непевності, пригніченості й неспокою. І Вольф Мейнерт з нещадною гостротою аналізував душевний стан нинішнього світу — цю суміш страху й ненависті, недовіри й манії величності, цинізму й слабодухості. Одне слово — зневіра, коротко підсумовував Мейнерт. Типові ознаки кінця. Моральна агонія. Постає питання: чи людина здатна бути щасливою і чи була вона коли здатна до цього? Конкретна людина — безперечно, як і кожна жива істота, але людство — аж ніяк. Усе нещастя людей у тому, що вони змушені були стати людством, або в тому, що вони стали ним занадто пізно, коли вже були непоправно диференційовані на нації, раси, релігії, стани й класи, на багатих і бідних, освічених і темних, на гнобителів і пригноблених. Зженіть в один табун коней, вовків, овець і котів, лисиць і сарн, ведмедів і кіз, зачиніть їх у одній загороді й примусьте жити в цьому безглуздому стовпищі, яке ви назвете Суспільством, і дотримуватися правил співжиття; це буде нещасливий, незадоволений, фатально порізнений табун, у якому жодне боже створіння не почуватиме себе добре. Це цілком точний образ того великого й безнадійно неоднорідного табуна, який називається людством. Нації, стани й класи не можуть довгий час жити вкупі, не докучаючи й не заважаючи одні одним аж до нестерпності; вони можуть жити або в постійному відособленні одні від одних — що було можливо, лише поки у світі було досить місця, — або ж у ворожнечі, в боротьбі між собою не на життя, а на смерть. Для біологічних людських єдностей, таких як раса, нація чи клас, існує тільки один природний шлях до щасливої, нічим не порушуваної однорідності: звільнити місце для себе, винищивши всіх інших. Це якраз те, чого людській рід не здогадався зробити вчасно. Бо тепер уже запізно робити це. Ми напридумували собі забагато доктрин та зобов’язань, якими охороняємо “інших”, замість того щоб їх позбутися. Вигадали моральні кодекси, людські права, угоди, закони, рівність, гуманність і ще бозна-що; створили фікцію людства, яке об’єднує нас із “іншими” в якійсь уявній вищій єдності. Яка фатальна помилка! Ми поставили моральний закон више біологічного. Ми порушили велику природну передумову будь-якої спільності: те, що тільки однорідне суспільство може бути щасливим. І це цілком досяжне благо ми віддали в жертву великій, але нездійсненній мрії: створити одне людство з одним суспільним ладом із усіх людей, націй, класів і рівнів життя. Це була благородна дурниця. Це була на свій лад єдина гідна шани спроба людини піднестись над собою. І за цей найвищий злет свого ідеалізму людський рід тепер платить розпадом, якого вже не можна зупинити.
136