Так, багато, дуже багато води спливло. Бач, уже й Франтік не школяр, що вчить географію, і не молодик, що протоптує шкарпетки, ганяючи за пустими розвагами. Він також уже статечний чоловік, той Франтік; служить на пошті, тож усе-таки недарма вивчав так старанно географію. “Вже й розумнішає потроху, — думає собі пан Повондра, спускаючись човником під Легіонерський міст. — Сьогодні він сюди прийде: неділя, у нього вихідний. Візьму його в човен, попливемо вище, до коси Стрілецького острова; там краще клює. Франтік мені розкаже, що там пишуть у газетах. А тоді підемо додому, на Вишеград, і невістка приведе до нас обох діточок…” Пан Повондра на хвилинку поринув у спокійне щастя дідуся. За рік Марженка піде до школи, радів він; а малий Франтік, онучок, важить уже тридцять кілограмів… Пана Повондру охопило сильне й глибоке почуття, що все гаразд, усе в якнайліпшому порядку.
А он уже й син стоїть на березі й махає рукою. Пан Повондра веслує туди.
— Зібрався-таки, — докірливо каже він. — Гляди не впади у воду!
— Клює? — питає син.
— Не дуже, — буркає батько. — Попливемо вище?
Неділя, гарна пообідня година; ще рано, ще не сунуть додому з футболу та всяких таких дурниць різні бевзі та нероби. Прага безлюдна й тиха; поодинокі перехожі на набережних і на мосту нікуди не квапляться, ступають статечно, з гідністю. Це поважні, розумні люди, вони не збиваються в купки на березі й не глузують із влтавських рибалок.
Повондру-батька знов охоплює приємне й глибоке почуття порядку.
— Ну, що ж там, у газетах, нового? — питає він по-батьківському суворо.
— Нічогісінько, тату, — відповідає син. — Ось тільки пишуть, ніби саламандри вже підкопались аж під Дрезден.
— То вже й німцям капець? — констатує старий. — Знаєш, Франтіку, ті німці страх який чудний народ. Культурний, але чудний. Я знав одного німця, він шофером на фабриці служив, то вже такий грубіян був! Але машину держав у порядку, що правда, то правда… Виходить, уже й Німеччина зникла з карти світу… — міркував пан Повондра. — А як козирилася колись! Страхіття! Все армія, все солдати… Та де там! Саламандрам і німець не дасть ради. Я, бач, тих саламандр знаю. Пам’ятаєш, як я водив тебе на них подивитися, ще як ти отакенький був?
— Он клює, тату, — перебив син.
— Та то верховодка, — буркнув старий і ворухнув вудлищем. “То виходить, уже й Німеччина, — подумаз він. — Ну що ж, тепер нас нічим не здивуєш. А скільки раніш було галасу, коли саламандри потоплять яку країну! Хай там навіть якась Месопотамія чи Китай, однаково всі газети були того повні. А тепер уже цим там не переймаються, — міркував меланхолійно пан Повондра, мляво позираючи на свою вудку. — Звикають люди до всього, що вдієш. До нас іще не дійшло, то й дарма… Аби лиш не оця дорожнеча. Приміром, скільки нині деруть за каву… Звісно, Бразілія теж зникла вже під водою… Все ж таки це позначається на торгівлі, коли потоне такий шмат землі!”
Поплавець пана Повондри погойдується на легеньких хвильках. “Скільки ж ті саламандри вже затопили! — згадує старий. — І Єгипет, і Китай, і Індію… Як подумаєш, що Чорне море тепер сягає аж Полярного кола… Такої води, страх! Ніде правди діти, добре вони пообгризали наші материки… Ще хоч не дуже швидко воно в них посувається…”
— Кажеш, саламандри уже в Дрездені? — промовив старий.
— За шістнадцять кілометрів од Дрездена. Це вже трохи не вся Саксонія під водою.
— Бував я там колись із паном Бонді, — згадав Повондра-батько. — Багатюща земля була, Франтіку, але щоб їли там дуже смачно, то не скажу. А взагалі, славні там люди, не те що пруссаки. Куди там і рівняти.