Выбрать главу

То, знацця, невипадково... Тут вельми мудро за- думано. Коли настане знову війна з більшовиками, то з одного боку ми, а з другого – червоні, дійсно велика армія з гаслами визволення з-під лядської не- волі. Армія, котра українізована для більш успішної боротьби з Європою, армія, в котрій завдяки старан- ням Тютюнника окажеться багато инших команди- рів, наших по духу. На чолі тої армії стоятиме сам

Тютюнник, і от в рішучий момент, будучи зв’язаний з нашим командуванням, умовляється... Ми, перей- шовши до нього, відкриємо фронт і завдамо смер- тельного удару полякам та розпочнемо при великій Українській армії будувати свою власну державу.

Розвиднілося остаточно Сергію Прокоповичу, враз пропали, наче досвітня мліч, сумніви щодо За- гірняка: за словесним лушпинням звичайнісінька зрада прихована, ще й так неоковирно тими луш- пайками прикрита, тож правду-таки казав цей не- гідник колись, що судитиметься їм ще зустрітися – і розминутися просто так вже не випаде.

«...Що ж то за століття таке химерне і що за земля така, якій невгамовний люд не дасть ні року спокою», – гірчило не раз на душі Тимошенкові. – Може, спробувати хоч віддихатися від цього усього, кличуть до Чехії друзі його, недалечко навіть вони, може, послухатися?

----- 8

Н а бульварі Кліші, в кабаре «Мулен Руж», врод- ливі дівки рвучко вимахували спідницями, ви- танцьовуючи хвацько канкан та чаруючи ним вже три десятиліття парижан і гостей; виставкові салони за- повнювала вишукана публіка, рясніли вулиці міста з ранку до вечора розмаїттям вбрання святечного люду, мовби й заняття іншого він не мав, окрім празникуван- ня, – Володимирові Прокоповичу Тимошенкові Па- риж був до серця. От тільки милуватися ним часу бра- кувало: економічного консультанта українських урядів та керівника Інституту економічної кон’юнктури при молодій Академії наук молодої держави послали на світову конференцію у Париж як економічного  рад-

ника нашої дипломатичної місії.

А клопотів тут не бракувало, через них, наче від пе- репою кріпкого, голова шумеляла під вечір та рябіло в очах... Офіційно делегація УНР на світову конфе- ренцію не була запрошена, ще треба доводити своє право на місце під погідним цим сонцем та платана- ми височенними у затишних паризьких парках. Бра- кувало і досвіду, і везіння, і збігу обставин бажаних.

– Ми приїхали в Париж як новачки, – казати- ме про той час М. Рудницький, – не знаючи терену праці, позбавлені всяких зв’язків, віруючи, що самої

«чистоти» справедливої праці вистачить...

Ще спотикатися почали, заледве 19 липня 1919 року Рада Народних Міністрів УНР переформува- ла склад української делегації, затвердивши тепер головою місії Михайла Тишкевича. Але він не зразу прибути зміг, тож продовжував керувати попередній

очільник П. Сидоренко. То про нього у звіті до укра- їнського МЗС писалося: «П. Сидоренко не має жод- ної дипломатичної підготовки і не знає звичаю, ха- рактеру і умов життя на Заході. Він віддалив від себе за час свого перебування в Парижі всіх прихильників України, не зумівши собі придбати нових приятелів». Покотилися веселіше справи, як прибув до Пари- жа Михайло Тишкевич. Він таки чимало робив, аби через оті викривлені окуляри західні альянти пере- стали дивитися на Україну як частину Росії.  Навче- ні життям, тут усі були однодумцями – наприкінці вересня Симон Петлюра писав у Париж: «Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «єдиної, неділи- мої Росії» не повинно бути. Треба зацікавити    фран-

цузькі промислові кола Україною».

Отим зацікавленням і віддавав найбільше уваги Володимир Прокопович. Бо ж французькі  інвести- ції в економіку колишньої Російської імперії були таки чималими, сягали вони, за підрахунками ан- глійського посла у Франції Л. Берклі, 800 мільйонів франків – і, що особливо значимо, вкладалися   вони в підприємства, здебільшого розташовані в Україні. Інколи Володимирові Прокоповичу долоні че- салися пожбурити всі службові папери в найдальшу шухляду, зустрітися з відомими земляками, відвіда- ти мистецькі салони. До Парижа прибувало з рідних країв все більше знаної професури, талановитих інженерів, таких, як авіатор та конструктор, якому належала вже низка світових рекордів, Ігор Сікор- ський. Олександр Архипенко хоч і переїхав до Ніц- ци, та в столиці не почувався гостем. Картини пол- тавчанки  Марії   Башкирцевої   викликають дискусії і фахівців, і просто пошанувальників, Олекса Гри- щенко в одному каталозі з репродукціями Ван    Гога,