Міг би бути задоволеним Степан Прокопович першим роком викладання у Загребській політехні- ці, якби... Якби теоретичний курс можна було під- кріпити лабораторними заняттями з вивчення міц- ності будівельних матеріалів.
– Якщо ми готуємо не паперових інженерів, якщо хочемо випустити всебічно підготовлених до прак- тики фахівців, – на раді професорів доповідав Тимо- шенко, – то маємо зорганізувати лабораторію з набо- ром новітніх машин. Я готовий виїхати у відрядження до європейських країн, аби підібрати найкраще.
Закивали згідливо голови професури поважні: не може Загреб лишатися хутірцем при великому
загальноєвропейському поселенні, ухвалили кошти відповідні для відрядження виділити.
Чималенько задумав Тимошенко об’їздити, голод науковий його підганяв. Бо вже років сім не бував у провідних західноєвропейських лабораторіях, не зустрічався з колегами тамтешніми, навіть інженер- ні журнали були йому недосяжні. Тож надії на не- бавом побачене такі рожеві були...
І вже перша поїздка до Мюнхена гіркий осад ли- шає. Наче й місто те ж саме, що бачив колись, у дале- кому вже 1904-му, і будинки лишилися попередніми, от тільки у знаній лабораторії новинок він не знай- шов. І люди якісь тут невеселі стали, давила їхні пле- чі невидимим тягарем інфляція, відчувалося, що не до науки їм, бо навіть недоїдали вони.
Ось уже Штутгарт і Карлсруе – і там новинок не густо. Не відійшли, певне, шпари від Першої світової. У паризьких лабораторіях, добре відо- мих Степану Прокоповичу із довоєнних поїздок, теж марно шукати нового – мовби час зупинився, стрілка за стрілку чомусь зачепилася, і нікому дати їм лад.
У Парижі зате з Володимиром, братом молод- шим, сталася зустріч щаслива. Брат, що в місії укра- їнській дипломатичній тоді працював, запросив до себе, верстах у тридцяти він жив від столиці, – тихо там так опісля гаму та гуркоту міст великих, зовсім як десь у Шпотівці, далекому тепер українському, довік селі незабутньому.
Наговорилися за літа, відколи не бачилися, і за ті також роки, через які, може, судить, а може, й ні, зу- стрітися.
– Напевне, зазнає поразки українська справа, – казав Володимирові. – Що робити думаєш?
Диво дивнеє, не побачив в очах брата розпачу, швидше була там затятість.
– У Відні має постати Український вільний універ- ситет, – відказував брат таким тоном буденним, наче на власному городі розпоряджався. – У Подєбрадах перемовини ведемо, облаштуємо Українську госпо- дарську академію, а ще буде педагогічний універси- тет, школу пластичного мистецтва намічаємо... Не вибудувати нам України без добрих фахівців.
Воно-то так, лиш подумав Степан Прокопо- вич, бо не хотілося братові настрій псувати. Він згадав, як у Києві якось вирішив піти на засідан- ня Центральної Ради. Народу повнісінько, зала вщерть переповнена, але тут підійшов молодий чоловік у солдатській гімнастерці, який, видавало- ся, знав його, – тут чимало було колишніх слухачів Тимошенкових лекцій. Як з’ясувалося, то на ньо- го звернув увагу Голубович, тодішній голова Ради Міністрів УНР. Він провів і знайшов місце поряд з іншими міністрами. Степан Прокопович деякий час уважно слухав дебати, відвіюючи та відсіюю- чи, мов на вітрові, словесну полову від зерня жи- вого. Проблеми були непрості, бо більшовицький уряд у Петербурзі зовсім непосильні вимоги виста- вив. Знайомий уже подавно Володимир Винниченко пропонував деякі корективи у відповідь внести, якесь
«полівіння» зробити. Степан Прокопович потім казав йому, що це нітрохи більшовиків не влаштує: їм не «полівіння» треба, вони на всю Україну зуб заточили.
Блажен, брате, хто вірує...
А йому, Степанові, доля напевне судила оті жор- на науки довіку крутити, і не має він права зважати ні на які мозолі на долонях.
Лондонські ж лабораторії тим часом подивували Тимошенка своєю закритістю, безліччю формаль- ностей, аби дозвіл доступу надали, – наче не вчений шукає контактів, а шпигун держави недружньої. Зате в Единбурзі, на зборах річних Британської асоціації для розвитку науки, приємна сталася зустріч із зем- ляком, Петром Капицею, – і по батькові, і по матері нащадком давнього волинського аристократичного роду. Петро Леонідович, майбутній Нобелівський лауреат, умів бути душею гурту, охоче після поваж- них доповідей та дискусій забавляв публіку фізич- ними фокусами та кумедними експериментами.