Проти цього насильства протестувла і польська інтелігенція, хоча влада її теж не почула. Підлеглі добре знали слова міністра військових справ гене- рала Каспшицького, що перед тим на зустрічі із ко- мандувачами корпусів виголошував:
«Шануючи всі віросповідання, потрібно підпо- рядкувати їх потребам нашої держави. Віруючі окре- мих визнань повинні піддаватися асиміляційним впливам польської культури, а там, де це можливо, особливо в середовищі слов’янських меншин, про- цес ополячення в галузі церковно-релігійного жит- тя повинні оточити виразною і рішучою опікою…
Певно, тому-то й хоробрим таким почувався ко- півець, що насмілився не визнати перепустку навіть сеймового посла. Але клопоти Сергія Прокоповича, оббивання міністерських порогів у Варшаві та тиск на волинського воєводу все ж, видавалося, не про- пали марно: як їхав у село архієпископ волинський Олексій, то йому вже опору не чинили.
Я відчуваю, що не своєю волею ви впали в най- більше нещастя – відпадіння від рідної церкви, – го- ворив владика перед селянами. – А коли не по своїй волі, то кому це потрібно?...
Майже всі, хто перехрещувався, вернулися до тої віри, в якій немовлятами їх батьки хрестили.
Над Волинню й не тільки хмари з часом густіли й темніли, але не тими ці хмари були, з яких волога життя впаде, силу братиме поле і зеленітимуть ве- селіше витоптані й виснажені, куці громадські ви- гони для худоби – ліпше польським осадникам діс- тавалося. Слабли позиції воєводи Юзевського, що ще в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, набиралися моці тепер урядовці з іншим ба- ченням: зизом здебільшого дивилися вони на спра- ву, якою клопотався Тимошенко з друзями. Тому не випадково з голосу генерального секретаря ВУО Степана Скрипника було прийнято «Декларацію про політичне і економічне становище українсько- го населення на Волині».
Такого досі чинним урядовцям не доводилося ще читати:
Позбавлення самоуряду громадського характе- ру зводить нанівець можливість налагодження цілої низки справ;
Українці не в силі спокійно спостерігати, як ни- щаться їхні права, як зневажається їхня гідність і на- ціональна свідомість…
Вже намір був декларацію в своїй пресі видруку- вати, але воєводські чини застерегли:
Спробуйте – ваше видання буде конфісковане невідкладно.
Сергій Прокопович довго вагався – відсилати Де- кларацію в усі первинні організації об’єднання чи ні: зимна вельми насувалась політична погода.
Врешті Степан Скрипник не витримав, з протес- том виступив:
Я не можу брати на себе вину за сліпий послух адміністрації, чим з квітня грішить Сергій Тимо- шенко…
Отакої, гірчило на душі Сергію Прокоповичу, вперше за всі роки хай і не обізвали тебе боягу- зом, але все ж… Ти гадав, що при цьому житті вель- ми вдумливо чинити належить, по лезу весь час іти, аби не зірватися – заняття дещо складніше навіть від усталеного артистизму канатохідця, коли й вітер може катастрофічно тебе похилити туди, де безодня і чорна смерть… А може, й справді ти постарів, втра- тив почуття міри ризику, якщо таке тільки існує на світі, хай би інші взялися за цього невдячного плуга? На засіданні Української парламентської репре-
зентації його виступ цього разу був найкоротшим:
Я подаю у відставку з голови ВУО…
Довга й наче електрикою наповнена тиша, десь за вікном пискнув на розвороті трамвай, а врешті всі озвалися майже відразу.
----- 21
П ромиготять роки, мов раптовий вітер з ше- лестом прогорне сторінки розкритої книги,
і Степан Прокопович з неабияким інтересом пере- читуватиме чернетки своїх давніх листів до Воло- димира Вернадського. Читатиме так, мов то було зовсім чуже життя, в якому ж до того щось можна змінити та відредагувати...
«15 липня 1922 р.
303 Harrison Building
15 th Market street. Philadelphia USA Дорогий Володимире Івановичу!
Вельми радий Вашій поштовій листівці і споді- ваюся отримати від Вас ширшого і детальнішого листа, де Ви б оповіли, що діялося у Вас в останні роки, якою сьогодні є Росія і російська наука. Ви пи- шете, що наукова робота іде. Та я не уявляю, щоб вона могла йти успішно, коли люди помирають від голоду і живуть в неопалювальних приміщеннях. Що стосується мене, то я кожен день дякую долі моїй та удачі. Мені вдалося і самому виїхати, і ви- везти свою сім’ю. Життя в Югославії мені дуже сподобалося. Загреб – прекрасне місто з хорошою бібліотекою і мальовничими околицями. Я та всі мої – превеликі прихильники природи, і для нас було неабияким задоволенням пішки подорожува- ти околицями.