«17 липня 1928, Подєбради
Дорогий Володимире Івановичу, пишу Вам з Праги. Вчора бачився з сином П. І. Новгородце- ва, розмовляв про його плани. Мені здається, що він зможе влаштуватися в Америці, якщо йому вдасться отримати візу. Я домовився з ним, що по його поверненні в Америку буду говорити з адмі- ністрацією Westinghouse’C і гадаю, що все якось влаштується. Умови моєї роботи в Америці значно поліпшилися. Я тепер лише один раз в місяць бу- ваю на заводі. Всю решту часу в університеті. Я маю кафедру Research Professor’a і тому вільний від загальнообов’язкових занять зі студентами. Весь час можна витрачати на власну наукову ро- боту і на заняття з докторантами.
В Європі зараз цікавився дослідницькими за- кладами з прикладної механіки. Німеччина успішно вирізняється новими роботами і новими інститутами. У французів, як і раніше, нема що побачити.
Наші плани з’їхатися всім разом у Празі – не здійснилися. Все псує тяганина Вашої влади. Бать- кові все обіцяли дати паспорт і тягнули так довго з цим, що термін давно минув, і ось ми, зібравшись у Празі зі всіх кінців світу, знову роз’їжджаємося, не побачившись з батьком. Йому зараз 82 роки, і цілковито не втямлю, навіщо було його затриму- вати: зрозуміло, що ніякої небезпеки для радян- ського ладу він не становить. У 1930 році, якщо все складатиметься благополучно, збираюся побува- ти на математичному з’їзді в Стокгольмі, і якщо умови в Росії будуть більш-менш терпимими для подорожі, то постараюся пoбувати в Петербур- зі, Москві та Києві.
У найближчий рік маю намір зайнятися орга- нізацією інституту прикладної механіки при Мічиганському університеті. Планів багато – не знаю, які з них вдасться здійснити.
Щиро відданий Вам С. Тимошенко»
----- 22
С ергій Прокопович вимовив ті слова без най- меншого присмаку помсти, без злоби і при-
мітивної втіхи когось настрахати:
Панове, я прошу прийняти мою відставку з по- сади голови Волинського українського об’єднання.
На душі було в Тимошенка, як у казанку неуваж- ної господині, що поставила той казанок на вогонь і забула про нього, лиш накип в остатку лишився; схоже, зараз він почувався: все викіпило, тільки вто- ма на денці.
На засіданні української парламентської репре- зентації польського Сейму настала тиша, непри- стойно довга й занудна.
Так не годиться, – першим озвався Степан Скрипник, той самий парламентар, який щойно на- сідав найбільш на Сергія Прокоповича, навіть кинув слова, які нестерпно будь-кому заперчили б:
Я не можу брати на себе вину за тактику сліпого послуху адміністраційній владі, яку з квітня прово- дить Сергій Тимошенко…
Ні, його не перепрошували, не пробували якось укоськати, йому нагадали, чого гуртом надбали цим товариством та аж ніяк не численною тутешньою небайдужою інтелігенцією.
Це не вчинок – відставка, – не збирався вспо- коювати також посол Микита Бура. – За дещицю зробленого не соромно нам, але шмат який ще по- переду…
Мова зайшла, що не помилилися, створивши Український кредитовий банк у Луцьку, бо ж тепер селянинові легше буде якусь молотарку придбати,
відновлене Товариство імені митрополита Петра Могили повертає мову споконвічну люду цього у богослужіння, своє роблять «Просвітянські хати»,
«Рідні хати», «Народні хори», але конча потреба викурити з тих «хат» гнилий дух угодовства…
Не приймається відставка, – ухвала репрезента- ції була в один голос.
Того дня, приплентавшись нарешті додому, Тимошенко, завше акуратний та вимогливий до себе, швидше педант, плюхнувся на ліжко нероздяг- неним і довго навіть світла вмикати йому не хотіло- ся. Вже збігло таки часу, відколи на установчих збо- рах голосами 151 делегата Товариство імені Петра Могили приймало заготовлену ним декларацію: