Я в науку ішов наосліп, – не став критися Мамчич,– а штовхнула до неї людська біда. Хто не пам’ятає безногих калік на вокзалах по минулій ві- йні?... Вони благали милостині, стражденні оті на
дерев’яних візочках, що, брязкаючи непотрібними тепер вже нікому на грудях медалями та орденами, на перонах плуталися під ногами, і їх знервовано та лякливо обминали у поспіху пасажири...
Під вечір, по дванадцяти, а нерідко й шістнадця- ти годинах праці, руки й ноги у Тимошенка гули та нили намерзлим деревом, навіть поворухнути ними потребувалося надзусиль, але від цього спілкування відтавала душа.
Ще школяриком думав, – оповідав неспішно Мамчич, і від споминів тих легке світло тихо лягало на зморщками посічене та порепане на вітрах лице, – ще тоді я задумав: виросту, бородатим ученим буду і цим людям допоможу. Бо як на дереві зрізати гіл- ку, то нова небавом виросте, – чом же тоді людині схоже руку чи ногу не відростити? Я вже тямив, що воскресіння, – то промисел Божий, зась до цьо- го земному й гріховному, але ж не гріховно знову ту ж саму людину, як дерево з пагона, мудрим вче- ним одержати? І пішов я в життя генетичними тими стежками незміряними, і багато зробив, а ще більш зрозуміти вдалося.
...Те місячне світло щасливих років, як колись притишене світло лабораторій, не покидало зараз обличчя Мамчича, стирало викарбоване страждан- нями і вертало в ті неймовірно далекі, як тепер ви- давалось, літа.
Як загребли мене з лабораторії в армію, то втра- пив я в таємничу есесівську фірму Левенсборн... За тихою назвою «Джерело життя» крилися ризиковані досліди на людині. Сам устрій життєвий цілковито міняли, навіть обряди споконвічні переінакшували.
Йому випало якось побачити, як хрещення не- мовляти змінили на вигадку якогось левенсборнів-
ського гауптмана. У вистуженому приміщенні стоя- ли батьки з дитинчам, що скричалося геть і хрипнути синіючи почало, стояли перед якоюсь подобою ол- таря, прикрашеного свастикою і портретом фюре- ра, обабіч палахкотіли, потріскуючи, факели та ви- сіли два прапори: офіцер скоромовкою, бо й самого вже дрижаки хапали, бурмотів щось затверджене у високих штабах. Звично дитя наректи могли яки- мось давньогерманським іменем, аби на арійському корені наголос був...
Тимошенкові дивним чином те нагадувало опо- відь земляків, яким на Захід вирватися вдалося. Те- пер в його рідному краєві, де церкви в кращому разі клунями стали, замість хрещення теж якісь «зори- ни» вплелися, дівчинку можуть назвати Сталіною, а хлопчик в життя піде з ім’ям Вілен – від Володимир Ілліч Ленін себто...
То на початках Мамчичу не раз мурашки по спи- ні бігали від баченого і чутого, вельми як мав наго- ду спостерігати, як вантажили і мали везти кудись двадцять четверо хлопчаків: вони були однакові- сінькі, мов під копірку мальовані, допитливо крути- ли голівками, як каченята з одного і того ж інкубато- ра... «Невже клони»? – майнуло сперш, але жив він життям таким, що дивуватися вельми не випадало та й не належало.
Зате він таки домігся, як тішив сам себе, задума- ного ще колись-колись: на культі руки, після жах- ливої рани, вдалося кілька разів відростити пальців якусь подобу; ще неоковирні ті відростки були, жас- кувато на них дивитися навіть, але все ж каліка міг хоч ложку тримати.
– Мені було байдуже до всього навкруг, – густа дротяна чуприна Мамчича навіть в темені нічній
добре виднілася, мовби мала підсвічувати чоловіко- ві ту темінь. – Мені було однаково, Третій то рейх за лабораторним вікном чи Четвертий, світ весь обі- йняв він чи лише частину, в Берліні столиця його чи деінде, мова німецька королевою стала у світі чи тільки на його шматку... Хай би було те, байдуже, думав, як там верхи набалакали, може, воно й на добро. Але все пішло шкереберть, коли наш відділ з департаментом переселення душ об’єднали. «Я спеціаліст з генетики, – не стримався тоді, – а дия- вольщина – то інший фах»...
Так опинився Мамчич у будівельників Тодта: «Я ще потрібен їм зараз як довідкове бюро, бо дечо- го німець досі не знає і не в усьому певен. Інакше б мене давно...» І він показав пальцем, як вгору гвин- том піднімається дим.
Все відбулося у хвилю яку, і нічого вже вдіяти неможливо, і ніхто передбачити це не міг. Мамчич носилками, важко покрекчуючи, ніс цеглу угору східцями, чимсь невдоволений Загірняк прикрикнув було: «Обертів більше, худобо сербська!»; від не- сподіванки серб мимоволі спіткнувся, цегла з гурко- том посипалася і покотилася, підстрибуючи на схід- цях, а Загірняк, хекнувши, з силою вдарив Мамчича в бік. Не стримавшись, Тимошенко схопив лопату і кинувся на охоронця, але в ту ж мить десь високо угорі літак ревнув і почувся свист, такий знайомий в усі воєнні роки, той бомбовий свист, від якого ми- моволі піднуджувало, наближався невпинно і не- вмолимо – хряскіт, а далі грім, вогненний спалах, в якому ще встиг окрунутися світ, по тому ж ніч упала, непроглядна темінь...