Наука виявилася не всім новачкам під силу, бо вже наступного ранку газети повідомляли, що кіль- ка учасників побоїща довелося відправити до лікар- ні з серйозними ранами.
І газети, і вся громадськість осудливо ставили- ся до таких молодіжних забавок, проте, мовби по- між рядків виправдовуючи, нагадували, що схожі безпам’ятні бійки звичні й в інших країнах, для при- кладу, в Англії, в Оксфорді й Кембриджі.
----- 30
У цілковитій темені де не взялася посеред- ку світла цятка, вона стрімко збільшувалася, допоки не залила все видноколо; водночас у роз- митому молочному видиві, як у вічкові фотоапара- та, з’являлася чіткість, що творила тепер для Сергія
Прокоповича зриму картину.
Посеред картини стояв, самовпевнено склавши руки на грудях, Іван Ілліч Іванов, з яким Тимошенко зустрічався колись у Парижі. «Боже, – змайнуло, – тож відтоді літ двадцять спливло...»
Іван Ілліч рвучко зняв окуляри і окинув Тимошен- ка переможним, в якому домішувалася іронії дещи- ця, прудким поглядом.
– Я тоді переконував вас, що свого доб’юся, а ви лиш підсміювалися... Я ще в 1910 році на Всесвітньому конгресі зоологів у Граці в своїй доповіді казав, що можливий гібрид людини і мавпи. І ось через чотир- надцять років нарешті отримав від дирекції Інсти- туту Пастера дозвіл користуватися для цього екс- периментальною станцією приматів у Французькій Гвінеї. Правда, не щастило чомусь тоді в Африці, то вже у Сухумі втрачене наздоганяв.
Сергію Прокоповичу пригадалася та давня роз- мова, коли шукав він якоїсь ради супроти малярії, що як бурею слабосилу траву клала люд на волинському Поліссі; малярію в тих болотистих місцях поштиво іменували «тіткою», навіть прокльони такі ходили:
«А щоб тебе тітка трясла!». Помочі особливої від Інституту Пастера він не дістав, окрім відомих порад та відомих ліків, ще в цьому бракувало сили науці, але
відклалася в пам’яті сумбурна розмова з одним уче- ним.
Жвавий, невсидющий, він то руками рвучко жес- тикулював, то хилитався з боку в бік при розмові, а як не робив ні одного, ні другого, то брови вверх- вниз кумедно рухав, навіть вуха, як засміється було, повзли чомусь назад і до голови щільніще тулилися.
Не хворобу ліками треба міняти й гнітити, а людину сперш змінювати, – крутив Іванов голо- вою так, мов була вона слабесенько припасована. – Схрестити мавпу з людиною і перемогти спадкову схильність до болячок – ось що насамперед чинити... Тимошенко чував, що Іван Ілліч в заповіднику Асканія-Нова схрещував диких і домашніх тварин,
зебру й осла, зубра й корову, але щоб людину...
Зараз же, як відтоді спливло два десятки літ, окрім цього спантеличило Тимошенка й інше:
А хіба вас, пане професоре... товаришу про- фесоре, – заїкнувся було, мов від наглої гикавки, не відаючи, як правильно тепер величати. – Я читав... Хіба вас совіти не встрелили?
Та-а-а, – махнув рукою професор, зневажливо розтягуючи оте «а». – Я писав листи Луначарсько- му, набридав іншим наркомам, – і все марно. Тільки добра душа Горбунов, керуючий справами Ради ко- місарів, почув мене наостанок. Дав він десять тисяч доларів, але наказав: «Ти мені виведи не напівмавпу якусь, а кмітливого бійця революції!» Ходімо ж бо, похвалюся...
І потяг Іванов Тимошенка за руку, як неслухня- ного школяра. Вони йшли вздож залізних кліток, за якими виднілися дивні якісь, зарослі шерстю істоти: то вже не мавпи були, але й ще не люди, вже без хвос- та, та ще прямовисно стояти навіть не здатні; одні
підстрибували, немов вітали Івана Ілліча, що звично, як і цього разу, приходив із повнісіньким кошиком бананів, а деякі, видавалося, кидали ненависні по- гляди, в яких застиг весь сум далеких тисячоліть.
Я поділив їх на класи, немов у школі, – похва- лився було Іванов і дістав з-під бананів дзеркало, очевидно, із шліфованого металу. – Оце перший клас, полюбуйтеся.
І він кинув у клітку дзеркало, яке вправно впій- мала істота: сперш, зиркнувши на власний відбиток, злякано зашипіла і шерсть на потилиці загрозливо настовбурчилася, а врешті гребнула щомоці від себе назад, мов хотіла, аби забрали ту дивовижу.
А тепер перейдемо в наступний клас, – поті- шався Іван Ілліч і кинув дзеркало у сусідню клітку.
Істота, себе забачивши, не збиралась лякатися, вона вереснула весело і стала корчити писок, зго- дом, побавившись, затулила лице долонями і взялася крізь пальці по-злодійському сама за собою підгля- дувати, а врешті, ставши на голову, дивувалася пере- вернутому геть світові...