Тепер про це часто мова йшла в середовищі офі- церства американської адміністрації, колег Тимо- шенка. Голови найгарячіші, а ще в кого з рідні хтось загинув, могли докинути:
– Всю німчуру в Сибір, до союзників, запакувати.
Дві війни світових підпалити – то задуже.
Цих гарячкуватих не сприймали, звісно, але й не осуджували. Через третіх знайомих доходило, що думає та чинити гадає французький союзник. Генерал
Шарль де Голль, що зверхником став тимчасового уряду, нівроку теж замахнувся: пошматувати Ні- меччину на автономні кавалки, західний кордон, не церемонячись і не вагаючись, – по Рейну, Саар пе- редати Франції, над Руром контроль хай пасе між- народна спільнота.
Одних вояк злість, мов біль зубний, раптом низ- не, іншим помста не дасть заснути, аж доки очі чер- воніти не стануть та різати почнуть і пекти, – то все на рівні чуток, балачок і пересудів було. Ідеї ж мі- ністра фінансів Сполучених Штатів Генрі Морген- тау ширилися і сприймалися серед люду знаючого і люду, якому дозволено знати. Ця земля, яка двічі за півстоліття трясла континент і весь світ, немов грушу, не повинна більш бути сама собою: прилеглі території мають Франції відійти, Рейнська область і Рур хай стають міжнародною зоною, принаймні навпіл слід розрубати Німеччину; індустріальна досі країна перетвориться з часом на край полів та пасовищ, навіть термін химерний вигадали: пасто- ралізація. І заїкнутися ніхто не повинен про крупну індустрію, тож руки вмілі й працьовиті тут здебіль- шого зайві, в еміграцію їх... Навіть, подейкували якось, на таке погодився Черчилль.
А що ти як економіст маєш сказати, як обраху- вати майбутнє так, щоб діти, які тут виростуть, не знали кривди через батьків та дідів, що підпалили світ, як обрахувати прийдешнє, аби новій твоїй батьківщині від мороки неминучої відбудовної не збиток, а користь якаcь була?
Ні, думав Тимошенко дивлячись, як повз нього двоколісним візком, наче рикша, віз дрова, покрек- туючи і щомоці пружачись, старий чоловік з давно неголеною сивиною, – на тих дровах, напевне, хо-
тів щось поїсти зготовити; ні, думав Тимошенко, не можна лишати отак країну з подібними рикша- ми. І з жінками, які переходили вчора його само- го і безсоромними жестами, благально дивлячись очима, в яких незрушна мерзлота вічна, пропо- нували себе у ліжко за банку консервів. Має бути якийсь механізм помочі, який добрий для всіх, – і його розрахунки як вченого-економіста повинні також знадобитися. Вже поважний, здається, на- уковий наробок, ще 1923 року видрукував моно- графію на базі власних лекцій «Вчення про світове господарство», трохи раніше – «Світовий ринок», а в наступні часи – «Картелі і трести», «Проблеми і розуміння конкуренції», «Світове сільське гос- подарство і криза», «Сільськогосподарська Росія і проблеми пшениці», «Аграрна політика Росії та війни» та чимало інших робіт з-під пера зійшло. Шелесту наробило дослідження «Роль сільсько- господарських коливань в діловому циклі» – свої дослідження не на пісочку він ґрунтував, а на по- важній теоретичній базі, рясно супроводжуючи прикладами зі світової економічної практики. Не- дарма ж, хоч і дискутував, але все ж мусив визна- ти відомий економіст Е. Гансен, що дослідження Тимошенка є найкращими в галузі.
І не важить, як називатимуть ці розрахунки, – пла- ном Айзенгавра чи Маршалла, важить, щоб спрацю- вали випробувані кредитні та інші механізми, при тім поле фермера десь у Філадельфії не залишиться яловим чи вростатиме бур’янищем, коли тут неймо- вірна черга за дармовим обідом…
Такі ж неймовірні черги на зупинках громад- ського транспорту, а те, що бачив Володимир Про- копович на залізничних вокзалах, нагадувало йому
призабуті картинки далеких сімнадцятого чи вісім- надцятого років – поїзд обліплений весь, наче ко- махами, людом: під загрозою життя загубити одні висять на підніжках, інші на вагонних дахах примос- тилися дивом, навіть зовсім уже не молоді, паровоз і той весь мурашнею людською вкритий…
Схопився вітер, і закрутив раптово стовп пилю- ги з піску, сажі та попелу, найголовнішого витвору люду за останні пекельні роки…
----- 32
С тепан Прокопович вулицями Глазго мандру- вав недовго, хоч вперше судилося тут по- бувати, і він, чого гріха таїти, полюбляв такі по- ходеньки: сірим та невиразним видавалося Глазго йому. Десь в інших європейських столицях королі розбивали розлогі парки, один одного тужилися перевершити, хто найрозкішніший палац збудує, а тут від тих королів хіба згадки на пожовклих сто- рінках давніх книг лишилися... Провінційність, немов оця червнева пилюга, повільно спадала на давні будівлі, яким у розкоші ні з ким тепер позма- гатися, осідав той пил провінційності на тротуари і скверики, видавалося, навіть на обличчя перехо- жих неспішних – колоніальна пилюга доволі схожа