у різних займанщинах різних країн.
Степан Прокопович одержав листа від ректора тутешнього університету, просив ректор прибути на святкування півтисячоліття закладу, знаного на європейських обширах, хоч і не в столиці метро- полії сущого. А з побічних джерел стало відомо, що Степана Прокоповича визнано почесним док- тором університету і хочуть вручити йому диплом. Тож тепер у Тимошенка найголовнішою морокою стало купити та пов’язати білого галстука, який не вельми-то пасував до звичного й зручного йому, але добряче поношеного піджака, що навіть витертими ліктями вже виблискував.
То була далеко не перша наукова відзнака Степана Прокоповича: якраз рівно сорок літ тому, в 1911 році, вручали Тимошенкові премію імені Д. Журавського
в Петербурзі. А ще була премія імені Салова, медаль імені Ворчестера Ріда Вагнера, імені Ламма від Аме- риканського товариства інженерної освіти, імені Леві від інституту імені Франкліна, Міжнародна ме- даль імені Дж. Ватта Британського інституту інже- нерів-механіків, Велика медаль від інженерів-докто- рів Франції... Звання доктора honoris causa присвоїв йому Лехайський університет зі Сполучених Штатів, Мічиганський університет, Цюрихський вищий тех- нічний університет, згодом долучаться до цього ряду Загребська і Туринська політехніка, Болонський університет… Тимошенко якось кепкував сам із себе, що на одному подиху назви всіх нагород своїх він не годен вимовити, бо ще, окрім згаданих, обраний до академій Американської, Польської, Французької, Італійської, Лондонського королівського товари- ства, є членом Наукового товариства імені Шевчен- ка, Української вільної академії наук, Академії наук УРСР, Спілки швейцарських інженерів...
У Стенфордському університеті, майже синхронно з шотландцями, його іменем назовуть Лабораторію інженерної механіки. А через шість років Відділом прикладної механіки Американського товариства інженерів «на честь Степана П. Тимошенка, всес- вітньовідомого авторитета в галузі прикладної ме- ханіки, і пошанування його внеску як автора і вчи- теля» вирішать заснувати медаль його імені. Тої медалі удостоюватимуться щороку найвизначніші вчені у галузі, але першим одержить її, за одного- лосною ухвалою громади вченої... Степан Проко- пович. І запишуть у нагородному документі: «За безцінний внесок і особистий приклад як лідера нової ери у прикладній механіці». Так повелося, що на поважних наукових зібраннях Тимошенка стали
звати фундатором галузі, батьком американської прикладної механіки, – забулося вже, хто першим вимовив це, але ймення пристало і узвичаїлося.
А в Глазго тим часом нагородження тривало:
– Диплом почесного доктора вручається... – зву- чало в університеті зі сцени ім’я Степана Прокопо- вича, звучало вже звично.
Незвичне почалося по офіціозі, на заключному банкеті з’їзду.
«Шотландська незалежність давно забута, тутеш- ній люд англійцями став», – думалося Тимошенкові, коли бродив вулицями Глазго і чув лиш одну англій- ську мову.
Зараз же, заледве віддзвеніли бокали, відразу по вечері полинула така своєрідна шотландська народна пісня, а потім і в танок пішли поважні вчені – серед них вельми кумедно витанцьовував старовинний на- ціональний танець прем’єр-міністр Атллі, який теж удостоївся почесного докторського ступеня; при- слуга навіть посуд перестала приймати, задивив- шись на недавно ще таких поважних гостей.
Ця волинкова музика, думалося Степану Проко- повичу, здавен тутешній люд супроводжувала, вона з ним була, коли йшли збирати врожай чи на рибал- ку гуртом вирушали, як сідали за ткацький верстат чи гостям відчиняли широко двері: музику складали століттями невідомі музики, в спадок внучкам від мудрих бабусь пісня ця переходила...
«Стривай, – сам собі дорікнув Степан Прокопо- вич, – а може, брати твої справді рацію мають: як би не пінився той технічний прогрес, як би не при- тлумлювала якась митрополія чужу пісню і слово, а вони однаково дивом життя збережуть і зійдуть колись, як оте зерня з прадавнього глечика, що невідь
скільки спало в землі, а як настав його час, то пус- тило негадано врешті зелений паросток?