– Не інколи досліди, – наполягав Степан Проко- пович, – лабораторні заняття мають іти паралельно лекціям, приладами перевіряти розрахунки. Досить біди Квебека…
Та от притичина: де взяти прилади? Таких, як бачи- лося Степану Прокоповичу, просто в природі ще не існувало.
І тоді він з іншими небайдужими співробітника- ми Київської політехніки береться за їх конструю- вання та виготовлення.
З осені дев’ятсот сьомого Тимошенко розширює курс опору матеріалів на два семестри. Курс-то роз- ширюється, а спудеям вчитись по чому? Скільки б не никав очима полицями книгарень чи бібліотек, годі знайти такий посібник. Ніде не подінешся, Степане Прокоповичу, мусиш паралельно з лекціями своїми ще десь викроїти окраєць часу та виписати курс….
Сперш літографським способом виданий, той курс став до вподоби у більшості технічних вузів держави: його видають вже накладом у десятки ти- сяч примірників, а на американському континенті він буде перероблений на дві частини та слугувати- ме не одному інженерному поколінню.
А в літню відпустку – гайда в Європу. Автори- тетний викладач Київської політехніки не вважає за
применшення гонору стати… студентом своєрідним. Заманливі пляжі та парки затишні нехай почекають, Степан Прокопович старається побувати на лекціях у Геттінгені, де прослуховує курс Ф. Клейна з тео- рії пружності, курс В. Фойгта з гідродинаміки, а ще лекції Л. Прандтля з аеродинамічної проблематики; не зайве побувати на виставці повітроплавальній у Франкфурті-на-Майні. Справжній вчений, гадав він, має знати все найновіше.
А в Києві потихеньку, окрім наукових, ще й адмі- ністративні клопоти наздоганяли Степана Проко- повича. Сперш обирають його секретарем інженер- но-будівельного відділення, яке до приходу в 1905 році Євгена Патона ні живим було, ані мертвим; згодом обирають його деканом цього ж відділення.
Ухилятися, звісно, не в натурі Тимошенковій, але шкодував-таки за витраченим на різні поточні клопо- ти часом. Хоч і тоді з-під його пера виходять наукові роботи, які публікують поважні німецькі журнали.
Між тим набігали події, яких начебто можна було сподіватися, – і все ж вони застають людину зненацька, як негаданий раз на кілька десятиліть трапляється червневий приморозок: від побито- го інеєм картопляного цвіту в селянина мимоволі серце стискується. Після подій дев’ятсот п’ятого року, відлиги першої в тому столітті, знов уряд по- чав гайки закручувати. Петербурзьке міністерство освіти сперш зизом дивилося на Київську політех- ніку, яка не поспішала виконувати черговий його шовіністичний припис, – наказувалося у політех- ніці встановити норму прийому євреїв, а саме: не більше 15 відсотків. Коли ж такий дикий припис не виконали, то кара невідкладно настала. Трьох дека- нів Політехніки, для науки та остраху іншим, було
увільнено; серед них значилося й прізвище Степа- на Прокоповича.
Кара ця мала одну особливість. Увільнені та їхні сім’ї позбавлялися не лише засобів до існування, позбавлялися також казенного житла, яке досі за- ймали. І то ще не все, оскільки навчальні заклади та значна частина промисловості були державними, то увільнених будь-куди з урядового терену забороня- лося надалі на службу приймати.
Порятувала цього разу Степана Прокоповича… наука. Минулого літа їздив він із сім’єю до Швей- царії, та не випадало йому милуватися вельми там- тешніми краєвидами, хіба пачку грубезну поштових листівок із краєвидами тими привіз додому; він засів за статтю для оголошеного престижного технічно- го конкурсу.
Хоча до відпочинку справа так і не дійшла, ро- боту своєчасно завершив і представив журі. То був неабиякий успіх. Степан Прокопович удостоюєть- ся золотої медалі Журавського і встигає одержати грошову премію – ваговиту доволі, дві з половиною тисячі золотих рублів. Небавом цю роботу перекла- ли французькою мовою, видрукували в Annales des Ponts et Chaussees, і мала вона гарні відгуки фран- цузького інженерного товариства.
А премія помогла пережити лихий час, подару- нок російського шовініста.
----- 3
В олодимира Тимошенка після арешту більшо- вики зачинили в доволі простору тюремну камеру, в якій повітря однаково було густо про- сякнуте немитим тілом, не праними, видавалося, вічність онучами та ще сизуватим махорковим ди- мом, від чого незвиклому довгенько доводилося кашляти та раз по разу чхати. У камері почувався вже старожилом добірний кримінальний елемент – в домушників у сусідах були кишенькові злодії, а ведмежатники статечно оповідали свої пригоди