То був дивовижний спалах, бо тих «українських» років і жменьки не набереться, думалося Олексан- дрові Тимошенку, що звірявся з батьковими записа- ми, нечисленною літературою, яку вивезти вдалося за океан…
«У Галичині перед 1-ю світовою війною україн- ських архітектів було небагато. Обсяг їхньої праці також був обмежений і сходив до внутрішньоукраїн- ських завдань, а саме – церкви, народні доми та при- ватні школи. У Львові з таких будинків можна назвати Бурсу Василіянок (архітект Левинський) на вул. По- тоцького, будинок «Дністра» на Руській вул., Музич- ний інститут ім. Лисенка за проектом Левинського, проект українського театру Гр. Пежанського та ба- гато церков у псевдовізантійському стилі (архітект Т. Нагірний).
Цікаво, що українське бароко, з якого так багато маємо пам’яток у Львові, не мало великого впливу на відродження української церковної архітектури в Га- личині.
Архітект Александр Лушпинський видає альбом власних рисунків сільських церков у Галичині та сам проектує кілька церков. Під час 1-ї світової ві- йни група галицьких архітектів-українців (між ними Лушпинський і Нагірний) опрацьовують шкіци май-
бутньої відбудови українського села після відступу російського військового наїзника. На жаль, із цих планів нічого не було переведено в життя, бо неза- баром почалася війна з Польщею, яка, унаслідок цієї війни, окупувала Галичину.
Наприкінці 1-ї світової війни, коли в Російській імперії сталася революція й відновилася Українська Держава, українські архітекти на Наддніпрянській Україні здобули широке поле для своєї діяльности. Архітект С. Тимошенко проектує всі будинки на за- лізниці Федорівка – Скадовське, М. Дамиловський, перебуваючи в Харкові, працює над проектами бу- динків для залізниці Гришино – Рівне, що тоді її по- чали будувати. У Харківський міській управі працює архітект Лінник і допомагає затвердженню проектів будинків в українському стилі, незважаючи на про- тести тамтешніх росіян. У Харківському земстві пра- цює архітект Сердюк. Приватне бюро С. Тимошенка в Харкові опрацювало тоді плани забудови трьох міст у Донецькому промисловому районі з усіма церква- ми, школами й міськими будинками в українському стилі. Проекти були закінчені, але потім усі пропа- ли у Харківській Чека 1920 року. 1918 року українська влада доручає С. Тимошенкові переробити проект Київського двірця, але внаслідок політичних подій ця праця далі прелімінарних шкіців не пішла, і вже під час московсько-большевицької окупації дворець у Києві збудовано за проектом архітекта Вербицького (автора ковельського двірця 1907 року).
Крім чисто архітектурної праці, українські архі- текти з допомогою мистецьких виставок намагають- ся збудити в українському суспільстві зацікавлення своїм старовинним та новим будівництвом. Одна з найактивніших мистецьких організацій, а може, і
єдина того часу, була в Харкові, де гуртувалося тоді багато українських мистців, відомих і поза Україною, як ось: С. Васильківський, Самокиш, Ткаченко (пе- реважно перебував у Парижі, відомий мариніст), а з архітектів – С. Тимошенко, Фетисов, Лінник, Сер- дюк та в Києві Дамиловський і Дяченко. Художньо- архітектурне товариство улаштувало кілька річних виставок, де, крім малярства та скульптури, були нові архітектурні праці та багато матеріялів з народнього будівництва. Під редакцією С. Васильківського ви- дано альбоми українських орнаментів. Сергій Тим- ошенко підготував збірку зі старовинного будівни- цтва на Харківщині; – ці матеріали загинули в Чека разом із цілим архітектурним архівом С. Тимошенка та деякими збірками Фетисова».