Ім’я автора проекту укр. Павільйону в Києві 1939–1940 рр. не Тоздій, а Тацій.
З повагою…»
Спасибі тобі, чоловіче добрий, подумалося Олек- сандрові Сергійовичу, як пробіг останні рядки листа в редакцію. Культура наша в силу історії кривобо- кої нагадує високохудожню фреску, розбиту злими руками, і тепер від тої досконалої фрески хіба купка камінців різноколірних розлетілася вусібіч: тож ма- ємо отак, по камінчику, збирати розсипане, розсіяне і забуте та занехаяне, аби відтворити знову прекрас- ні образи, аби зазвучала наново велич цього народу. Шкода, звісно, що й самому тобі так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу і Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк, вельми шкода, що батьків потужний талан далеко не весь йому відданий, і славетних також дядьків, Володимира та Степана; та склалося вже, як склалося, кожен з нас свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, складе в висліді поле загальнолюд- ське, вічне й невимірне. Істотно тепер, аби тільки оці імена (лиш з одної родини четверо!) не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обши-
рами, не привласнювалися нетрудним…
----- 35
Б оже, скільки води утекло в сивому Дніпрі, скільки разів зацвітали каштани і осипали той
цвіт під нечутну байдужому вухові музику, відко- ли останній раз ішов він цією київською вулицею… Навіть вимовити, здається, жаско – сорок три роки. І ось він врешті має можливість побувати на рід- ній землі. Степан Прокопович неспішно піднімав- ся угору колишньою Фундуклеївською, яка носила тепер ім’я самонареченого «вождя пролетаріату». Тимошенко з якимось щемом у серці наближався до їхнього родинного будинку, купленого колись бать- ком, в якому низку років і сам Степан Прокопович жив, викладаючи в Політехнічному інституті.
Будинок зберігся, от тільки в ньому тепер не три нормальні квартири, а в під’їзді висить величезний список нових мешканців. Від квітника, якого матір так залюбки доглядала, не лишилося й сліду, все за- топтано навкруги, запльовано та засмічено…
Зустріч з краєм, де на світ ти явився, – завше є святом, а для нього воно – подвійне, якби лиш на душі не гірчило. Так співпало, що в Київ черговим авіарейсом він прилетів на Трійцю. Тож від ро- динного будинку Степан Прокопович направився до Володимирського собору, куди люд прошкував: дзвонам, навіть у таке рокове свято, влада наказала бути глухонімими.
Але й тут не було чим серце потішити… Народу зібралось немало, судячи з усього, найбільш прибу- ло з передмість. Свіже око вражала бідняцька одіж вірян, траплялися навіть босі, що щулили пальці ніг
на камінні, багато були в найдешевших парусинових туфлях, бачив навіть взутих, на подив, у валянках.
Ще колись, за часів УНР, коли прем’єром був Голу- бович, як ходив Тимошенко на засідання Української Ради, то зробив він для себе твердий висновок: біль- шовизм тужиться Україну проковтнути усю; і ось ста- лося те, проковтнув, і що? Йому, людині російсько- мовній, вихованій здебільшого на російській культурі, невтямки зовсім було, чому з тої культури сюди при- пливло лише ледарство та пиятика, та бридкі матюки? Він ще не раз повертатиметься у думках, чом з усього вселенського світу розмаїття неймовірного племен, народностей та народів, чи то шкіра біла у них, чи пожовтіла, чи й зовсім петрівської ночі темніша, чом гнійник більшовизму вискочив саме в Росії, і прорвав, і гноєм тим затопив неймовірні обшири? Невже брати його, Володимир та Сергій, з якими стільки суперечок було, виявляться врешті правими?
Радо Степана Прокоповича зустрічала Політех- ніка київська, щемливі спомини ворухнулися десь на денці душі, хоч неспокійні були літа, коли навіть на посвист куль перестали кияни зважати, а в місті мало не через день інша влада прапори на балконах вішала. Але ж… У Політехніці ті ж самі саморобні прилади, які він колись майстрував, аби чимось ілю- струвати свій курс, його книга із описом дослідів, які виконували ще тоді студенти. На стіні висять пор- трети директорів лабораторії, навіть його портрет не забули. Дивовижне відчуття в Степана Прокопо- вича виникало: півстоліття минуло, а тут час зовсім завмер, життя завмерло, здавалось, навіки…
Боже милий, тут закисло все і заскорузло, і в той же час такі, як він, фахівці найвищої проби, такі, як брат Володимир, урядовець у команді Рузвельта і