Раптом Брієнна скрикнула і прожогом зістрибнула з дерева.
— До човна, хутко! Там удалині вітрило.
Вони заспішили якомога швидше дістатися човна, хоча Хайме бігти не міг, і до скедії його тягнув родич. Брієнна відштовхнулася веслом і поспіхом напнула вітрило.
— Пане Клеосе! Ви теж сідайте на весла.
Клеос зробив, що сказали. Скедія почала різати воду трохи швидше; течія, вітер та весла допомагали один одному на їхню користь. Хайме у кайданах не мав чого робити, тому витріщався угору течією, але поки що бачив лише верхівку вітрила. Завдяки вигинам Червонозуба йому здалося, що інший човен знаходиться десь за полями і рухається на північ, прихований деревами, тоді як їхня скедія рухалася на південь. Але він знав, що очі можуть обманюватися. Він підніс обидві руки, щоб затулитися від сонця.
— Намулиста черлень і водяна блакить, — оголосив він кольори переслідувачів.
Брієнна щось нечутно проказала великим ротом, наче корова ремиґнула.
— Швидше, пане Клеосе, якщо ваша ласка.
Скоро спалена корчма зникла позаду, і верхівка вітрила теж. Утім, ненадовго — щойно погоня промине вигин, як їх знову буде видно.
— Сподіваймося, що шляхетні таллівці теж зупиняться, аби поховати мертвих шльондр.
Хайме не був у захваті від майбутнього повернення до темної цюпи. «Тиріон би зараз, напевне, вигадав щось хитромудре. А мені спадає на думку тільки зустріти їх з мечем у руці.»
Ще з годину вони гралися з переслідувачами у хованки та визиранки, крутилися звивистою річкою між малих лісистих острівців… та коли вже почали сподіватися, що загубили погоню, як віддалене вітрило знову з’явилося на очі. Пан Клеос спинився перепочити, витер чоло від поту і вилаявся:
— Хай їх Інші вхоплять!
— Веслуйте! — наказала Брієнна без зайвих балачок.
— За нами йде річкова галера, — оголосив Хайме, роздивившись як слід. З кожним ударом весел вона трохи наближалася. — Дев’ять весел з кожного боку, тобто вісімнадцятеро людей. А якщо вони туди й вояків напхали, то більше. Вітрило теж більше за наше. Ми не втечемо.
Пан Клеос заклякнув на веслі.
— Ви кажете, вісімнадцять?!
— Шестеро кожному. Я б узяв собі вісьмох, та оці прикраси дещо заважають. — Хайме підняв руки догори. — Якщо панна Брієнна не матиме ласки зняти їх з мене.
Брієнна нічого не відповіла, докладаючи усієї сили до весел.
— Ми мали часу проти них аж пів-ночі, — мовив Хайме. — Вони веслують од світанку, а відпочивають лише на двох веслах. Там усі виснажені. Коли вони побачили наше вітрило, то трохи заповзялися, але скоро вже не згребуться. Як заскочити їх утомленими, то можна порізати чимало горлянок.
Пан Клеос роззявив рота.
— Але ж… там їх вісімнадцять!
— Може й більше. Найпевніше, двадцятеро чи двадцять і п’ятеро.
Його брат у перших застогнав.
— Ми не маємо надії перемогти вісімнадцятьох!
— А хіба я казав про перемогу? Нам лишається сподівання на шляхетну смерть зі зброєю в руках.
Говорив він, до речі, цілком щиро — Хайме Ланістер ніколи не боявся смерті, а надто смерті у бою.
Брієнна покинула веслувати. Пасма її бляклого білявого волосся приклеїлися до спітнілого лоба, скривлене обличчя стало навіть незугарнішим, ніж раніше.
— Ви знаходитеся під моїм захистом, — проказала вона сердито, мало не загарчала.
Хайме аж засміявся з її лютого завзяття. «Хорт Клеган із цицьками, та й годі. Чи була б ним, якби мала цицьки.»
— То захищайте мене, ягідко. Або звільніть, і я сам про себе подбаю.
Галера мчала униз течією, наче велика дерев’яна бабка. Веслярі гребли так хутко, що вода навколо аж збіліла від бурунів. Скедію мали скоро наздогнати — це вже бачили і розуміли усі. На чардаку галери купчилися вояки, виблискуючи крицею в руках. Деякі тримали луки. «Кляті лучники» — подумав Хайме. — «Ненавиджу лучників.»
На самому носі стрімкої галери стояв кремезний лисий чолов’яга з кущавими сивими бровами та дужими дебелими руками. Він мав на собі кольчугу, трохи бруднуватого білого вапенрока з вигаптуваною на ньому світло-зеленою плакучою вербою, і кирею, пристебнуту срібним пстругом. «Сотник сторожі Водоплину.» Колись пан Робін Ригер вважався неабияким бійцем — хоробрим, упертим та вправним — але ті часи минули. Лицар був одного віку з Гостером Таллі й зістарився разом зі своїм володарем.
Коли між суднами лишилося трохи більше як двадцять сажнів, Хайме склав долоні кухликом коло рота і загорлав над водою:
— Поспішаєте благословити мене у дорогу, пане Робіне?