— Як забажаєте. — Брат її не міг зватися князем, поки дихав їхній батько, але Кетлін не стала виправляти. — Приставте варту, якщо треба. Але я даю слово, що не намагатимуся втекти.
Пан Десмонд кивнув із помітним полегшенням на обличчі від того, що гидку справу вирішено. Але сумноокий Утерид Возняк затримався ще на хвилину по тому, як пішов каштелян.
— Ви не лише вчинили прикрість, мосьпані, але вчинили її даремно. Пан Десмонд надіслав пана Робіна Ригера по втікачів, щоб повернути Крулеріза до підземелля… або привезти його голову.
Кетлін саме цього і чекала. «Хай Воїн додасть сили твоїй руці, Брієнно» — мовчки помолилася вона. Лишалося тільки чекати і сподіватися; все, що Кетлін могла зробити, вона вже зробила.
Речі її перенесли до батькової опочивальні, зайнятої майже цілком великим ліжком під навісом, у якому вона народилася. Стовпи навісу мали подобу велетенських пстругів у стрибку. Самого батька перемістили на пів-оберту вниз сходами, щоб його смертне ложе виходило на трикутний балкон у світлиці — звідти було видно річки, які князь так любив.
Коли Кетлін увійшла, князь Гостер спочивав. Вона вийшла на балкон, поклала руку на шорсткий камінь поручнів, стояла і дивилася вдалину — далеко за те місце, де нижче від гострого кута замку прудкий Перекат зливався з тихим Червонозубом. «Якщо зі сходу з’явиться смугасте вітрило, то повертатиметься пан Робін.» Але наразі води текли порожні, без жодного суденця на блискучій поверхні. Кетлін подякувала богам та пішла досередини посидіти з батьком.
Вона не знала, чи відчував князь Гостер її присутність, чи мав із неї хоч якусь втіху. Але їй самій сидіння коло нього дарувало дещицю миру в душі. «Що б ви сказали, батьку, якби знали про мій злочин?» — питала вона подумки. — «Чи зробили б ви те, що я, коли б ми з Лізою сиділи у ворожому полоні? Або ж засудили б мене і так само назвали мій вчинок материнським божевіллям?»
У помешканні стояв сморід смерті; важкий, солодкий та гидкий, він липнув до людини і ще довго її не полишав. Сморід нагадав їй про втрачених синів, про милого Брана та маленького Рікона, замордованих рукою Недового вихованця Теона Грейджоя. Вона досі плакала за Недом і завжди плакатиме за ним, скільки житиме, але залишитися ще й без діточок…
— Нема нічого жахливішого у світі, ніж втратити своє дитя, — тихо прошепотіла вона радше до себе, ніж до батька.
Князь Гостер розплющив очі.
— Рута, — захрипів він болючим голосом.
«Знову мене не впізнає.» Кетлін вже звикла, що батько вважає її то матір’ю, то сестрою Лізою, але про якусь Руту чула вперше.
— Тут Кетлін, — відповіла вона. — Ваша Китичка, пане батьку.
— Пробач мені… кров… благаю… ой, руто-м’ято…
Невже у житті батька була ще якась жінка? Може, замолоду він негідно повівся з якоюсь сільською дівчиною? «А чи знайшов розраду в обіймах служниці після смерті паніматки?» Думати про таке було незвично і невтішно. Раптом їй здалося, що вона зовсім не знала власного батька.
— Хто така Рута, пане батьку? Чи не хочете ви, щоб я по неї послала, володарю? Де мені її шукати? Чи живе вона досі на світі?
Князь Гостер застогнав.
— Зла смерть. — Його рука рвучко сягнула по її долоню. — Ти матимеш інших… любих, чесно уроджених малюків…
«Інших?» — подумала Кетлін. — «Чи не забувся батько, що Неда більше нема? До кого він зараз розмовляє? До тієї Рути, до мене, до Лізи чи до матері?»
Князь закашлявся, харкнув кров’ю і стиснув їй пальці.
— …будь гарною дружиною, і боги благословлять тебе… синами… чесно уродженими… а-а-а!
Від раптового нападу болю князь Гостер стиснув руку, вп’явся нігтями дочці у долоню і видав придушений скрик.
Швидко прибіг маестер Виман, змішав новий кухлик макового молочка, допоміг своєму господареві ковтнути трунок, і скоро князя Гостера Таллі знову зморив важкий сон.
— Панотець питали про жінку, — мовила Кет. — На ім’я Рута.
— Рута? — Маестер глипнув на неї очима, в яких не майнуло жодного знаку впізнання.
— Ви не знаєте жінки з таким ім’ям? Може, служницю чи селянку з околиць замку? Можливо, така жила тут за минулих часів?
Сама Кетлін донедавна не бувала у Водоплині багато років.
— Ні, ласкава пані, але якщо накажете, можу поспитатися. Утерид Возняк має знати напевно, чи не служила згадана особа колись у Водоплині. Рута, кажете? Простий люд полюбляє називати дочок іменами квіток та рослин; серед них зустрінеш хоч Руту, хоч Пижму, а хоч би й Шипшину.
Маестер замислився.