— Пригадую, була одна вдовиця, що часто приходила до замку і питала, чи не треба комусь приладнати нові підбори на старі черевики. Здається, її якраз кликали Рутою. Чи то пак Цикутою? Певніше зараз не скажу. Та й нема її вже багато років…
— Бешихою її звали, — відповіла Кетлін, яка ту стару добре пам’ятала.
— Справді? — Маестер набув винуватого вигляду. — Ви вже даруйте, пані Кетлін, але надовго мені лишатися не можна. Пан Десмонд наказав усім у замку розмовляти до вас тільки у межах наших обов’язків.
— То коріться його наказові.
Кетлін не могла винуватити пана Десмонда, бо сама зрадила його довіру, і тепер він, мабуть, боявся, щоб вона не вчинила якоїсь нової капості, скориставшись повагою, яка ще лишилася в чаді Водоплину до доньки їхнього князя.
«Принаймні тут я вільна від війни» — сказала вона собі, — «хоч на якусь днину».
Коли маестер пішов, вона накинулася вовняною затулою і знову вийшла на балкон. На річці миготіло сонячне сяйво, ковзало хвилями, що котилися повз замок. Кетлін затінила очі від блиску і пошукала віддалене вітрило, понад усе лякаючись його знайти. Але удалині не виднілося нічого, і це означало, що надія ще не вмерла.
Кетлін видивлялася всенький день аж до вечора, доки ноги не загуділи від довгого стояння. По обіді до замку прилетів крук, заплескав великими чорними крилами, зник усередині крукарні.
«На чорних крилах — чорнії слова» — подумала вона, згадавши, яку звістку приніс попередній птах.
Маестер Виман повернувся надвечір попоратися коло князя Таллі, а заразом приніс Кетлін невибагливу вечерю з хліба, сиру та вареної телятини з хріном.
— Я балакав з Утеридом Возняком, ласкава пані. Він цілком певний, що жодна жінка на ім’я Рута не бувала у Водоплині за часів його служби.
— Я бачила сьогодні крука. Чи не Хайме це знову впіймали?
«Або, збавте боги, убили.»
— Ні, ясна пані, про Крулеріза ми звісток не мали.
— Тоді що? Нова битва? Едмур у біді? Або Робб? Майте ж ласку, втамуйте страхи мого серця!
— Пані моя, мені не можна… — Виман озирнувся, наче хотів перевірити, чи самі вони у покоях. — Князь Тайвин пішов з річкового краю. Коло бродів тихо.
— То звідки ж тоді прибув крук?
— З заходу, — відповів маестер, пораючись коло постелі князя Гостера і старанно уникаючи її погляду.
— З новинами про Робба?
Він завагався, але відповів:
— Так, ласкава пані.
«Сталася якась біда.» Кетлін зрозуміла це з поведінки маестра. Він щось від неї ховав.
— Кажіть негайно. Що з Роббом? Його поранено?
«Тільки б не вбито, боги праві, тільки не кажи, що його вбито.»
— Їхню милість поранено у приступі замку Прискалок, — відповів маестер Виман, знову-таки не дивлячись у вічі, — але вони пишуть, що турбуватися нема про що, і сподіваються скоро повернутися.
— Поранено? Як саме поранено? Тяжко?
— Вони самі пишуть, що нагоди турбуватися немає.
— Мене турбує будь-яка його рана. Мого сина лікують?
— Певно, що так. Поза всяким сумнівом, його догляне маестер у Прискалку.
— Як саме його поранили?
— Пані моя, мені наказано до вас не розмовляти. Благаю вас ласкаво вибачити мені.
Зібравши свої трунки, Виман поспіхом відкланявся, і Кетлін знову лишилася з батьком. Макове молоко зробило свою справу, князь Гостер поринув у тяжкий хворобливий сон. З кутика відкритого рота витікав тоненький струмочок слини, від нього мокріла подушка. Кетлін узяла лляну хустку і легенько прибрала слину. Від доторку князь Гостер застогнав.
— Пробач мені, — мовив він так тихо, що Кетлін ледве розчула слова. — Рута… кров… ця кров… боги, будьте ласкаві…
Слова батька збентежили її так, що й не сказати. Але втямити у них бодай щось вона не зуміла. «До чого тут кров?» — губилася Кетлін. — «Чому кров така важлива? Хто була та жінка, пане батьку, і за віщо ви мусите благати її вибачення?»
Тієї ночі вона спала неспокійно, уривками. Її переслідували невиразні видіння її дітей, втрачених та мертвих. Піднялася вона ще вдосвіта, чуючи у вухах слова батька. «Любих, чесно уроджених малюків… навіщо він таке казав? Хіба що… чи не міг батько нарядити байстрюка від тієї Рути?» Ні, Кетлін не могла у таке повірити. Про Едмура — залюбки; її б не здивувало, якби на світі знайшлося з десяток Едмурових тілесних нащадків. Але князь Гостер, її батько… ні, цього ніяк не могло статися.
«Але ж рута — то ще й квітка. Чи не міг він називати цим прізвиськом Лізу — як от мене кликав Китичкою?» Князь Гостер зараз часто плутав її з сестрою. «Матимеш інших» — сказав він. — «Любих, чесно уроджених малюків.» Ліза викидала ненароджених дітей п’ять разів — двічі у Соколиному Гнізді, двічі у Король-Березі… але ж не у Водоплині, де її міг утішити князь Гостер. «Ні, такого не було, якщо тільки… якщо тоді, першого разу, вона не була важка дитям…»