Чет підняв очі й побачив ту річку. Кам’янисті її береги облямовували крижані візерунки; бліді молочні води без кінця-краю плинули вдалину від передгір’їв Мерзляків. А тепер ще й Манс Розбишака зі своїми дикунами плинув сюди тим самим шляхом. Три дні тому примчав Торен Рідколіс, аж стікаючи піною. Поки він розповідав Старому Ведмедеві про те, що бачив, один із його розвідників, Кедж Білооокий, переказав решті.
— Допіру вони сунули високо у передгір’ях. Та скоро нагодяться, майте певність, — плескав язиком Кедж, зігріваючи руки над вогнем. — Передовий загін веде ота чумна сука, Харма Песиголовка, щоб їй заціпило. Бодець підкрався до їхнього табору і розгледів її коло вогню, як от я вас. Ян-Могилян, йолоп безголовий, хотів був зняти її стрілою, та в Рідколіса вистачило тями йому заборонити.
Чет сплюнув.
— Скільки їх там?
— Та до біса. Двадцять чи тридцять тисяч. Ми їх до одного не лічили. Харма веде попереду п’ять сотень, і усі верхи на конях.
Братчики навколо вогню неспокійно перезирнулися. Розвідникам нечасто вдавалося побачити хоча б десяток дичаків на конях одним загоном. Але щоб п’ять сотень…
— Рідколіс надіслав мене з Баненом околяса, роздивитися головне військо, — вів далі Кедж. — Ну ми й роздивилися: їм там кінця-краю немає. Течуть повільно, мов замерзла ріка — по шість або сім верст на день. Не схоже, щоб вони збиралися вертатися додому, до своїх халуп — там-бо половина жінок і дітей, коли не більше. З ними й худоба: кози, вівці, ба навіть зубри — вони їм сани тягнуть. При собі везуть оберемки шкур, туші м’яса, клітки курей, веретена, ступи, діжки — трохи не все майно, яке мали у домівках. Мули та коні такі накладені, що мало не падають. І баби теж.
— І всі йдуть додолу Молочною? — перепитав Верхоляк-Сестринець.
— Ти що, глухий? Я саме це й кажу.
Течія Молочної мала привести дичацьку орду просто до Кулака Першолюдей — старовинного дитинця на горі, де зараз отаборилася Нічна Варта. Кожен, хто мав крихту глузду, мусив уже втямити, що треба збирати бебехи та щодуху тікати до Стіни. Нехай Старий Ведмідь зміцнив Кулак палями, ямами, шпичаками — проти сили, що сунула річкою, все було марно. Якщо лишитися тут, їх оточать зусібіч і задавлять числом.
Що до Торена Рідколіса, то він хотів напасти першим. При панові Маладорові Кляску служив зброєносцем Миленький Донел Схил, а саме до намету Кляска приходив Рідколіс позаминулої ночі. Пан Маладор тримався тієї ж думки, що й старий пан Отин Вивір: відступати до Стіни. Але Рідколіс хотів переконати його в іншому.
— Цей Король-за-Стіною ніколи не чекатиме на нас так далеко на півночі, — переказував Миленький Донел слова розвідника. — Його орда велика, та безладна, переповнена зайвими їдцями, які не знають, з котрого кінця братися за зброю. Один рішучий удар виб’є з них усю спрагу до війни. Самі побачите: як розбіжаться дичаки з вереском по лісах, то ми про них іще років п’ятдесят не почуємо.
Три сотні проти тридцяти тисяч. Чет вважав, що це маячня божевільного. Але гірше було те, що пан Маладор пристав до думки Рідколіса, і тепер вони удвох прагнули переконати Старого Ведмедя.
— Якщо зачекаємося, то втратимо нагоду. І хтозна, чи матимемо її знову, — казав Рідколіс усім, хто погоджувався слухати.
Проти нього здіймав голос пан Отин Вивір:
— Ми є щитом, що боронить царину людей. Щита не викидають геть без жодної розумної на те причини.
Але Торен Рідколіс заперечував:
— Коли справа доходить до мечів, то найпевніший захист — раптово стяти ворогові голову, а не ховатися од нього за щитом, наче боягузлива баба.
Утім, ані Рідколіс, ані Вивір не очолювали загін. На чолі походу стояв князь-воєвода Мормонт, а Мормонт чекав на інших розвідників: Ярмана Парогача з хлопцями, що мали видертися Велетневими Сходами, та Кворина Піврукого з Джоном Сніговієм, які мали поткнутися до Вискливого Пересуву. Але Парогач і Піврукий надто вже довго не поверталися. Майже напевне, загинули. Чет уявив собі, як Джон Сніговій лежить синій та задублий на якійсь крижаній горі, а з дупи в нього стирчить дичацький спис. То була така втішна картина, що він аж усміхнувся. «Хоч би хто зарізав і його триклятого вовка.»
— Ведмедя тут нема, — раптом вирішив він. — Це старий слід. Ходімо на Кулак.
Собаки трохи не зісмикнули його на землю — їм кортіло повернутися до табору не менше, ніж їхньому псяреві. Може, гадали, що їх там погодують. Чет аж реготнув мимоволі. Він не годував хортів уже три дні, аби зліші були. Сьогодні вночі, перш ніж зникнути у темряві, Чет випустить їх поміж коней, щойно Миленький Донел Схил та Кульгавий Карл поріжуть конов’язі. Усім Кулаком тоді гасатимуть знавіснілі собаки та перелякані коні: топтатимуть вогнища, стрибатимуть на мур, збиватимуть додолу намети і людей. У такому безладі зникнення чотирнадцяти братчиків хтось помітить хіба що за кілька годин.