Одного разу Гендрікова кобила втратила рівновагу на слизькій грязюці, важко ляпнулася на круп і викинула його з сідла. На щастя, ані вершникові, ані кобилі нічого не зробилося. Гендрі начепив свою вперту мармизу і знову заліз верхи. Невдовзі вони натрапили на трьох вовків, які жерли мертве оленя. Коли Мантуликів кінь унюхав вовчий запах, то сахнувся і кинувся навтіч. Двоє з вовків теж утекли, але третій підняв голову, вишкірився і загарчав, готовий захищати здобич.
— Ану назад, — мовила Ар’я до Гендрі. — Поволі, не дратуй його.
Вони потроху відвели коней убік, де вовка з його обідом вже не було видно, і тільки тоді Ар’я розвернулася та помчала по Мантулика, який тим часом летів лісом і відчайдушно чіплявся за сідло.
Пізніше вони проминули спалене село, обережно пробралися між чорних халуп, мимо кісток десятку мерців, що висіли на рядку яблунь. Мантулик побачив їх і почав молитися тоненьким шепітком про милість Матері. Молитву він повторював знову і знову, мов йому заціпило. Ар’я зиркнула вгору на позбавлені плоті кістки у мокрій гнилій одежі та мовчки проказала свою. «Пан Грегор» — так починалася її молитва, а потім: «Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея». Молитву вона скінчила словами «валар моргуліс», торкнулася Якенової монети під пасом, а тоді сягнула по яблуко, що висіло між мертвих селян. Воно було борошнисте, перезріле, але Ар’я з’їла його до останнього хробака.
Той ранок якось обійшовся без світанку. Небо навколо повільно посвітлішало, та сонце на ньому не з’явилося, лише чорне тло перетворилося на сіре, і у світ боязко повернулися бляклі кольори. Смереки стояли тьмяно-зелені, листяні дерева — у червоних та тьмяно-золотавих шатах, що починали вже сходити на брунатне. Втікачі зупинилися рівно настільки, щоб напоїти коней та швидко проковтнути холодний сніданок. Вони розірвали на шматки хлібину, вкрадену Мантуликом з кухні, та передали один одному кілька клинців твердого жовтого сиру.
— Ти хоч знаєш, куди нас несе? — запитав її Гендрі.
— На північ, — відповіла Ар’я.
Мантулик роззирнувся навколо з сумнівами на обличчі.
— На північ — це куди?
Ар’я вказала шматком сиру.
— Туди.
— Та ж сонця нема. Як ти знаєш?
— З моху. Бачив, як він росте лише на одному боці дерева? Отам південь.
— А чого нам шукати на півночі? — наполягав Гендрі.
— Тризуб. — Ар’я розгорнула вкрадену мапу і показала. — Осьде, бачите? Щойно дістанемося Тризуба, підемо вгору течією і прийдемо до Водоплину. Ось він.
Вона провела доріжку пальцем.
— Дотуди шлях неблизький, але якщо іти вздовж річки, то не заблукаємо.
Мантулик блимнув на мапу.
— А де тут Водоплин?
Водоплин був зображений як маленька башта у розгалуженні між двома хвилястими синіми рисками річок: Перекату і Червонозубу.
— Осьде. — Вона торкнулася пальцем мапи. — Тут так і написано: Водоплин.
— Ти вмієш читати по-писаному?! — вирячився Мантулик так, ніби Ар’я зізналася, що вміє ходити водою, яко посуху.
Вона кивнула.
— У Водоплині нам буде безпечно.
— Чого б це?
«Бо Водоплин належить моєму дідові, а ще там сидить мій брат Робб» — хотіла була відповісти вона, та натомість вкусила губу і згорнула мапу.
— Буде, і все. Аби лишень дістатися туди.
Ар’я перша скочила у сідло. Вона почувалася недобре, ховаючи правду від Мантулика, та все ж не могла довірити йому свою таємницю. Гендрі вже її знав, але ж він був інший — він мав свою власну таємницю, хоча, схоже, і сам не здогадувався, яку.
Того дня Ар’я прискорила їхнє пересування: змусила гнати коней ристю, скільки можливо, а інколи навіть чвалом, коли бачила попереду рівнину або поле. Втім, таке траплялося дедалі рідше. Земля тут здіймалася пагорбами — не надто високими і не надто крутими, зате нескінченними. Скоро вони втомилися без кінця-краю то видиратися нагору, то спускатися додолу, і потроху пристосувалися рухатися самою лише низиною — вздовж річищ струмків, плутаниною мілких, порослих лісом урочищ, де гілки нависали над головою щільним дахом.
Час від часу Ар’я кидала Мантулика та Гендрі на шляху і поверталася назад, щоб сплутати сліди, а сама тим часом дослухалася до найменших ознак погоні. «Надто повільно» — думала вона про себе, жуючи губу, — «ми сунемо надто повільно, так нас напевне упіймають». Одного разу з верхівки гребеня вона помітила, як потічок під нею в долині перетинають якісь темні постаті, й на пів-удару серця злякалася, що то надіслані Рузом Болтоном вершники. Але придивившись, Ар’я зрозуміла, що то лише зграя вовків, а тоді склала долоні навколо рота і завила до них: