— Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у, га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!
Коли найбільший з вовків підняв голову і завив у відповідь, Ар’я збуджено затремтіла.
Пополудні Мантулик почав жалітися: казав, що дупу йому набило болячками, що сідло натерло між ніг, а ще він хоче спати.
— Стомився я дуже! Ось зараз упаду з коня.
Ар’я зиркнула на Гендрі.
— Як гадаєш, коли він звалиться з сідла, хто знайде його першим: вовки чи Блазні?
— Вовки, — твердо відказав Гендрі. — Вони мають кращий нюх.
Мантулик відкрив рота і знову закрив. З коня він зрештою так і не впав. Трохи згодом почався дощ, а сонце доти не показало й промінчика. Холоднішало; між соснами та над голими випаленими нивами розповзався блідий туман.
Гендрі почувався не надто краще за Мантулика, та упертість не дозволяла йому жалітися. Незграбно скособочившись у сідлі, він визирав з-під кошлатої шапки чорного волосся звичайним своїм похмуро-рішучим поглядом. Але Ар’я добре бачила, що вершник з нього ніякий. «А мала б зрозуміти раніше» — сказала вона собі. Сама Ар’я ганяла верхи, скільки себе пам’ятала — спершу на малих муциках, потім на справжніх великих конях. Але ж Гендрі та Мантулик народилися у місті, де простий люд ходив пішки. Йорен дав їм, на чому їхати, коли забирав з Король-Берега, проте сидіти на віслюку і трусити королівським гостинцем позаду воза — то одна річ, а гнати мисливського коня крізь дикі хащі та спалені ниви — геть інша.
Ар’я розуміла, що на самоті утекла б і швидше, і далі, ніж вони утрьох, але кинути хлопців не могла. То ж була її зграя, її друзі — єдині живі друзі, що їй лишилися. Якби не вона, обоє зараз сиділи б у Гаренголі: Гендрі пітнів би при горнилі у кузні, а Мантулик при печі у кухні. «Якщо Кровоблазні нас упіймають, я їм скажу, що є дочкою Неда Старка і сестрою Короля-на-Півночі. Накажу їм відвезти мене до брата і не чинити шкоди ані Мантуликові, ані Гендрі.» Щоправда, вони можуть не повірити. А якби й повірили… Князь Болтон був значковий пан і присяжний слуга її брата, проте вона все одно його боялася. «Я не дозволю їм нас схопити» — присягнулася вона мовчки, сягнула за плече і торкнулася руків’я меча, що його Гендрі вкрав для неї з кузні. — «Не дозволю!»
Пізніше удень вони вигулькнули з-під дерев і опинилися на березі річки. Мантулик затюгукав із захвату.
— Це ж Тризуб! Тепер лишилося тільки йти угору течією, як ти казала. Ми майже на місці!
Ар’я вкусила губу.
— Ні, це не може бути Тризуб.
Річка набухла від дощів, але не сягала і тридцяти стоп від берега до берега. Тризуб, на її спогад, мусив розливатися значно ширше.
— Замала вона для Тризуба, — мовила Ар’я до хлопців, — та й проїхали ми не досить.
— Де ж не досить! — наполягав Мантулик. — Ми їхали всенький день, і навіть не спинялися. Ми вже ген як далеко від замку!
— Дай-но подивитися на мапу, — мовив Гендрі.
Ар’я злізла з сідла, вийняла мапу та розгорнула її. Дощ стукотів по вичиненій овечій шкірі, стікав струмочками.
— Зараз ми десь тут, — вказала вона пальцем, а хлопці дивилися з-за її плеча.
— Але ж, — писнув Мантулик, — це зовсім поруч із Гаренголом! Ти його трохи пальцем не зачепила! А ми ж їхали цілий день!
— До Тризуба ще безліч верст шляху, — відповіла Ар’я. — Ми подолаємо їх за кілька днів. А це якась інша річка. Може, оця.
Вона вказала на одну з тонших синіх рисок, намальованих укладачем мапи і підписаних дрібненькими літерами.
— Оце Даррі, Зеленянка, Дівичка… а ось дивіться, Вербичка — може, це вона і є.
Мантулик перевів очі з риски на річку.
— А на вигляд наче більша.
Гендрі хмуро кривився, дивлячись на мапу.
— Оця, яку ти показуєш, впадає у ту іншу. Бачиш?
— Вербиця, — прочитала Ар’я.
— Хай Вербиця. А Вербиця тече до Тризуба. Ми можемо піти однією і дістатися другої, але вниз течією, не вгору. Хіба якщо ця річка — не Вербичка, а ота інша, що отут…
— Рясичний Бурчак, — прочитала Ар’я.
— Ця завертає і тече до озера, назад до Гаренголу. — Він показав пальцем.
Мантулик вирячив побілілі очі.
— Ні! Там нас точно вб’ють!
— Мусимо знати допевне, яка це річка, — оголосив Гендрі найупертішим голосом, на який був спроможний. — Бо куди ж його пхатися, не знаючи?