«Але ж інакше Серсея переможе.»
— Томена в тебе однак уже немає, — буркнув Брон. — Щойно королева дізналася про смерть Залізної Клішні, як надіслала по малого своїх Кіптюгів. Нікому в Росбі не стало духу їм заперечити.
Ще один удар, але водночас і полегшення. Тиріон мав прихильність до Томена і визнав про себе, що так буде навіть на краще. Але Бронові нагадав, не приховуючи роздратування у голосі:
— Хіба Кіптюги не мали бути нашими?
— Вони й були наші, поки я давав їм два твої гроші на кожен гріш королеви. Але королева нівроку підвищила платню. Ознея та Озфрида після битви зробили лицарями, як і мене. Самі лише боги знають, за віщо — у бою їх ніхто не бачив.
«Мої найманці мене зрадили, друзів б’ють і ганьблять, а я лежу тут і гнию» — подумав Тиріон. — «Чомусь я думав, що переміг у цій клятій битві. То ось він який — смак перемоги?»
— Чи правда, що Станісову силу зім’яв привид Ренлі?
Брон слабенько усміхнувся.
— З коливоротних башт ми бачили самі лише прапори у грязюці та вояків, що кидали списи й тікали. Та в шинках і бурдеях кількасот людей розкажуть тобі, як на їхніх очах князь Ренлі вбив того чи іншого. Трохи не все військо Станіса від початку було Ренліним, і забачивши його у блискучих зелених залізяках, вони хутко перебігли назад.
Після усіх ретельних приготувань, після кривавої вилазки та мосту з кораблів, після навпіл розпанаханого обличчя Тиріона затьмарив привид мерця. «Якщо Ренлі справді мертвий. Це ще треба з’ясувати.»
— Як утік сам Станіс?
— Його лисенійці тримали галери у затоці, за твоїм ланцюгом. Коли битва звернула на лихо, вони пристали до берега і узяли стількох, скількох змогли. Наприкінці там різалися на смерть, аби потрапити на ті галери.
— Що чутно про Робба Старка? Що він поробляє?
— Скількись його вовків ідуть на Сутіндол, випалюючи усе на своєму шляху. Твій батько надсилає отого новоприбулого князя Тарлі, щоб дати їм ради. Я теж собі кумекаю, чи не піти з ним. Кажуть, він добряче знає свою справу і не скупий на здобич.
Думка про те, щоб втратити Брона, була останньою краплиною.
— Оце вже ні! Твоє місце тут. Адже ти — сотник варти Правиці!
— Ти вже не Правиця, — заперечив Брон. — За Правицю тепер твій батько, а йому своєї варти досить.
— Що трапилося з тими сердюками, яких ти мені найняв?
— Хтось загинув у коливоротних баштах. Решті твій дядечко Кеван заплатив, що було обіцяно, і випхав геть.
— Дяка йому за добрість, — ядучо вимовив Тиріон. — То виходить, ти вже наївся і втратив смак до золота?
— Дідька лихого.
— Добре чути, — зауважив Тиріон, — бо так сталося, що ти мені досі потрібен. Що ти знаєш про пана Мандона Мура?
Брон зареготав.
— Знаю, що він десь на дні раків годує.
— Я йому добрячий борг завинив. І чим тепер віддаватиму? — Тиріон торкнувся обличчя, помацав рубця. — Мушу зізнатися, я майже зовсім нічого не знаю про цього шанованого воїна.
— Він мав риб’ячі очі та носив біле корзно. Що тобі про нього ще треба знати?
— Геть усе, — відповів Тиріон, — і то лише для початку.
Насправді він хотів мати докази, що пана Мандона Мура намовила Серсея. Але вголос казати не зважувався. У Червоному Дитинці краще було тримати язика на припоні — у стінах-бо водилися пацюки, допитливі пташечки і навіть чималенькі тлусті павуки.
— Допоможи встати, — мовив Тиріон, борюкаючись із простирадлами та ковдрами. — Час мені вже відвідати мого любого панотця. Та й загалом, хочу людям показатися.
— Хто ж на таку кралю не задивиться, — насмішкувато докинув Брон.
— Пхе, велике діло — пів-носа бракує. Мою мармизу такою дрібничкою не зіпсуєш. До речі про краль: а чи прибула вже до Король-Берега Маргерія Тирел?
— Ще ні, але їде-поспішає. А місто тим часом подуріло з любові до неї. Щодня тирелівці від її імені роздають на вулицях кількасот возів харчів з Вирію. Містом вештаються тисячі тирелівських вояків із золотими трояндами на грудях, і жодному ще не дозволили заплатити за пиво чи вино. А всі міщанські жони, вдовиці та хвойди ладні ноги задерти аж за вуха перед кожним хлопчаком із пухом на пиці та трояндою на пупі.
«На мене плювали й сичали, а тирелівцям задарма наливають.» Тиріон ковзнув з ліжка на підлогу. Ноги під ним трохи не зломилися, опочивальня закрутилася, і він мусив ухопитися за Бронову руку, щоб не дзьобнути обличчям очерет на підлозі.
— Поде! — заволав він. — Подрік Пейн! Де тебе семеро дідьків носить?!
Тупий біль жував його, наче беззубий пес. Тиріон ненавидів безсилля, а надто своє власне. Воно змушувало його соромитися, а сором роздмухував гнів.