«Досі непокоїшся, Серсеєчко? Битву скінчено, і золотаві тепер тобі не допоможуть.»
— То ви йдете від мого батька? — спитав Тиріон.
— Саме так. На жаль, я полишив його не в найкращому гуморі. Князь Тайвин вважає, що чотирьох з половиною тисяч вартових має вистачити для пошуків одного зниклого зброєносця. І все ж ваш родич Тирек досі не знайшовся.
Тирек, хлопчина тринадцяти років, був сином його покійного дядька Тигета. Він зник під час погромів у місті невдовзі після свого одруження з панною Ермесандою — дівчинкою-немовлям, останнім пагоном дому Сінобрід. «Єдиним немовлям у історії Семицарства, яке овдовіло раніше, ніж відлучилося від грудей.»
— Я його теж не зміг знайти, — визнав Тиріон.
— Та він уже хробаків годує, — встряг Брон зі своєю звичною чемністю. — Його ще Залізна Клішня шукав — не дошукався. І євнух трусив гаманцем, аж грошики брязкали. Жодному не пощастило. Кидайте ту справу, пане — зиску не буде.
Пан Аддам зиркнув на сердюка з відразою.
— Князь Тайвин дуже впертий, коли йдеться про його кревних родичів. Він вимагає знайти хлопця живим чи мертвим, і я маю намір виконати його волю. — Пан Аддам знову обернувся до Тиріона. — Ваш батько зараз у своїй світлиці.
«У моїй світлиці» — подумав Тиріон.
— Дякую, дорогу я знаю.
Догори вело ще багато сходинок, але цього разу він видерся ними сам, тримаючись за Подове плече.
Брон прочинив йому двері. Князь Тайвин Ланістер сидів попід вікном і писав при світлі олійного кенкета. Зачувши брязкання дверей, він здійняв очі.
— Тиріоне.
І відклав перо убік.
— Чудово, що ви мене пам’ятаєте, ласкавий пане.
Тиріон відчепився від Пода, переніс вагу на палицю та зробив кілька кроків до батька.
«Ой, не чекай тут добра» — негайно відчув він без зайвих слів.
— Пане Броне, Подріку, — мовив князь Тайвин, — краще вам почекати ззовні, поки ми побалакаємо.
Брон зиркнув на Правицю не вельми поштиво, але вклонився і вийшов, а за ним і Под. Важкі двері захряснулися, і Тиріон Ланістер лишився наодинці з батьком. Вікна світлиці були зачинені, щоб не пускати нічний холодок, але від князя Тайвина пашіло таким морозом, що Тиріон аж здригнувся. «Що йому набрехала Серсея?»
Князь Кастерлі-на-Скелі був худорлявий і стрункий — на сором багатьом чоловікам, двадцятьма роками від нього молодшим. Літа додали йому своєрідної суворої краси; щоки вкривали цупкі золотаві баки, створюючи пишну облямівку статечному обличчю, лисій голові та твердо стиснутим вустам. На шиї він мав ланцюга з золотих рук, де пальці кожної трималися за зап’ясток наступної.
— Гарненьке намистечко, — мовив Тиріон. «А на мені виглядало гарніше.»
Князь Тайвин не зважив на ядучий жарт.
— Краще сідай. Чи розумно тобі залишати опочивальню? Ліпше б лежав у ліжку, видужував.
— У тому клятому ліжку я радше здохну, ніж видужаю.
Тиріон знав, як батько зневажає неміч та безпорадність. І недбало всівся у найближче крісло.
— Пригадую, які затишні тут покої. Уявляєте, пане батьку — мене, поки я помирав, хтось переніс звідси до темної комірчини у Маегоровому Острозі!
— Червоний Дитинець аж юрмиться гостями на весілля. Щойно вони поїдуть, тобі знайдуть належне помешкання.
— А мені, по правді, ніде краще не спалося, ніж тут. Ви вже призначили день великої події?
— Джофрі одружиться з Маргерією у перший день нового року. Так сталося, що це буде водночас і перший день нового століття. Їхнє весілля стане знаменням початку нового віку в людській історії.
«Віку Ланістерів» — подумав Тиріон.
— От халепа, а в мене саме того дня стільки справ!
— Ти прийшов сюди скаржитися на вбоге помешкання і підпускати дурні жарти? Мені треба писати важливі листи.
— О так, важливі листи. Ви ж інших, певно, і не пишете.
— Одні битви виграють списами та мечами, інші — перами та круками. Звільни мене від своїх дурних звинувачень, Тиріоне. Я відвідував тебе на одрі хвороби так часто, як дозволяв маестер Балабар, коли вже здавалося, що тобі не жити.
Князь переплів пальці й поклав на них підборіддя.
— Чому ти відіслав Балабара?
Тиріон здвигнув плечима.
— Бо маестер Френкен дозволяє мені хоч іноді пролупляти очі від сну.
— Балабар прибув до міста у почті князя Рожвина. Кажуть, він має великий хист до зцілення. Серсея зробила тобі ласку, коли попрохала його наглядати за твоїми ранами. Вона дуже непокоїлася про твоє життя.
«Тобто непокоїлася, що воно досі триває.»