Давос I
На обрії поволі росло вітрило, а він дивився на нього і намагався вирішити, чого прагне сильніше: жити чи померти.
Померти — воно, звичайно, легше, годі й казати. Лишень заповзти до печери та дозволити кораблеві піти геть. Тоді смерть знайде тебе сама. Вже кілька днів Давоса палила лихоманка: перетворювала кишки на буру юшку, змушувала тремтіти у тривожному сні. Щоранку він прокидався дедалі слабшим, а замість молитви призвичаївся проказувати до себе: «Недовго мені вже лишилося».
Якщо його пожаліє лихоманка, то напевно доконає спрага. З прісної води тут були самі лише калюжі, налиті дощем у западинах скель. Якихось три дні тому (чи чотири? нелегка штука — розрізнити дні один від іншого посеред моря) калюжі стояли сухі, наче старі кістки, а сіро-зелені рясиці на воді затоки, що оточувала його з усіх боків, вабили до себе майже нестерпно. Давос знав, що варто лише допастися до морської води — і на тебе чекає швидкий кінець. Але горлянка всихала, і опиратися спокусі зробити хоча б ковток ставало дедалі важче.
Порятував його раптовий порив вітру з дощем; щоправда, він так заслаб, що міг лише лежати на спині з заплющеними очима та роззявленим ротом, дозволяючи воді капотіти на потріскані вуста і напухлий язик. Але опісля Давос відчув приплив сил, а калюжі та розколини у скелі знову заблищали життєдайною вологою.
Відтоді, на жаль, минуло вже три (чи чотири) дні, майже уся вода зникла: якась випарувалася, а якусь він висьорбав. Зранку знову доведеться смоктати грязюку і облизувати вогкі холодні камені на дінцях западин у скелях.
До гарячки та спраги додався ще один жорстокий убивця — голод. Острівець являв із себе голий шпиль, що витикався з широкого простору Чорноводої затоки. Під час припливу на вузькому кам’янистому березі, куди Давоса після битви викинуло хвилями, зазвичай знаходилося кілька крихітних крабів. Створіння боляче щипали йому пальці, перш ніж він розбивав їх на каменях і висмоктував м’ясо з клішень та нутрощі з панцирів.
Але берег зовсім зникав, коли починався приплив. Тоді Давос мусив видиратися нагору, щоб його знову не змило в затоку. Вершина шпилю за припливу стирчала з моря на п’ятнадцять стоп, та коли вода хвилювалася, бризки летіли ще вище, і лишитися сухим було неможливо, ба навіть у печері — власне, всього лише неглибокій заглибині в скелі під кам’яним навісом. На каменях не росло нічого, крім мшеді; голої скелі цуралися навіть морські птахи. Щоправда, час від часу на вершину шпилю таки сідав поодинокий мартин, і тоді Давос намагався його вполювати, але прудкий птах не підпускав мисливця близько до себе. Давос пробував кидатися камінням, але не мав досить сили для убивчого удару — коли камінь влучав у здобич, та лише верещала роздратовано і злітала у повітря.
З його острова було видно інші скелі — віддалені кам’яні шпилі, вищі за той, на якому сидів він сам. Найближчий, скільки він міг судити здалеку, визирав з моря сажнів на шість. Коло того острова клубочилася ціла хмара мартинів, і Давос хотів навіть перепливти туди, щоб пограбувати гнізда. Проте вода тут була холодна, течії сильні та зрадливі, сили боротися з ними йому бракувало, а відтак на шляху вплав на нього чекала така сама певна загибель, як і від солоного питва.
З минулих років Давос пам’ятав, яка волога та дощова буває осінь у вузькому морі. Коли вдень визирало сонце, то ще так-сяк можна було терпіти. Але вночі дедалі холоднішало, ще й вітер іноді гуляв затокою, женучи білі буруни, і тоді Давос тремтів, промоклий наскрізь. Лихоманка навперемінки морозила його і палила вогнем, а останнім часом додався ще й хрипкий болісний кашель.
Крім печери, іншого притулку Давос не мав. Та й той був, правду кажучи, доволі вбогий. За відпливу на берег час від часу викидало плавник та почорнілі корабельні рештки, але ж він не мав чим викресати вогню і запалити багаття. Якось у відчаї Давос попробував терти два шматки плавнику один об інший, але гниле дерево не грілося, а кришилося, і він лише набив собі мозолі. Одяг його просяк вологою і не бажав сушитися, а чоботи загубилися ще в затоці.
Спрага, голод та негода — такі були його єдині й найвірніші супутники на кожну годину кожного дня. З часом Давос почав вважати їх мало не за друзів. Ще трохи — і котрийсь матиме ласку скінчити його невпинні страждання. А як несила стане чекати, то заходь у воду і рушай до берега — десь він там на півночі є, хоч і невидимий оку. Надія дістатися землі марніла разом із останніми силами, та Давосові було байдуже: змалку життя його минало в морі й скінчитися мусило теж посеред моря. «Боги у глибині вод чекають на мене» — казав він собі. — «Час мені відгукнутися на їхній клич.»