— Ану мовчи, Алеріє! Не смій мені докоряти, ще й величати «матінкою»! Не пригадую, щоб ти в мене між ніг випадала. Я завинила перед людьми не тобою, а твоїм чоловіком — його бовдурською вельможністю князем на Вирії.
— Пані бабусю, — зауважила Маргерія, — що ви таке кажете? Що про нас подумає Санса?
— Може, подумає, що хтось тут має краплю здорового глузду. Принаймні одна з усіх. — Стара обернулася до Санси. — А я ж його попереджала. Казала, що це зрада. Що Роберт мав двох братів, а Ренлі має старшого. Як він сміє зазіхати на те бридке залізне сідало? А він мені: «Тихо, мамо, хіба ви не хочете, щоб ваша солодка ягідка стала королевою?» Вам, Старкам, добре — ви колись були королями. Арини та Ланістери — теж. Ба навіть Баратеони, хоч і з жіночого боку. Але ж Тирели завжди служили підстоліями та підкоморіями, доки не з’явився Аегон Дракон і не засмажив одвічного короля Обширу на Полум’яному Полі. Правду кажучи, навіть на Вирій наші права дещо хиткі, про що без упину скиглять оті гидотні Флоренти. «Яка кому різниця? Чи не байдуже?» — спитаєш ти. Певно ж, байдуже. Але не такому бовдурові, як мій син. Від думки, що його онук колись сяде дупою на Залізний Престол, Мейс надувається, ніби… як її називають? Маргерійко, ти в мене розумничка, зроби ласку — скажи своїй старій недолугій бабці назву тієї чудернацької риби з Літніх островів, яка надувається вдесятеро, наче булька, коли в неї тицьнеш пальцем.
— Її кличуть рибою-булькою, пані бабусю.
— Аякже! Що з тих остров’ян узяти — не мають ані краплі уяви. А мій син ту бульку мав би узяти собі за герба. Почепив би на неї корону, як Баратеони на свого оленя, і сидів би раденький, що дурненький. Спитали б мене — я б сказала, що нам від самого початку не варто було потикатися на ту війну. Та що вже вдієш: як молоко видоїли, то назад його корові у цицьку не впорснеш. Відколи князь Булька поклав на голову Ренлі корону, відступати пізно. Але вийшло наче нівроку — скоро запануємо-закоролюємо. Що ти на це скажеш, Сансо?
Санса лише вхопила ротом повітря, почуваючись, наче та риба-булька.
— Тирели виводять свій родовід од самого Гарта Зеленорукого, — тільки й спромоглася вичавити вона з себе у відповідь на раптове запитання.
Колюча Королева пирхнула.
— Так само, як Флоренти, Рябини, Дубосерди і ще половина шляхетних домів півдня! Кажуть, Гарт щедро сіяв своє сім’я по ситих землях Обширу. Не здивуюся, що він не самі лише руки мав зелені.
— Сансо, — втрутилася пані Алерія, — ви, напевне, зголодніли. Чи не бажаєте з’їсти шматочок вепрятини? Або ж лимонних тістечок?
— Лимонні тістечка — мої улюблені, — зраділа Санса.
— Та нам казали! — гучно оголосила пані Олена, вочевидь не терплячи, аби хтось міг всунути хоч слово поперед неї. — Ота бридка істота на ймення Варис гадала, здається, що ми мусимо мати до нього вічну дяку за такі коштовні подробиці. Ніколи не розуміла, по правді, навіщо існують євнухи. Це ж чоловіки, яким відрізали єдине корисне, що в них було! Алеріє, ти колись накажеш нести вечерю, чи хочеш заморити мене голодом? Ходи, Сансо, сядь коло мене — я не така нудна, як решта цього бабства. Сподіваюся, тобі подобаються блазні.
Санса розправила спідниці та сіла.
— Мабуть… блазні, ласкава пані? Ви про тих, які ходять у пістрявому вбранні?
— Цей ходить у пір’ї. А ти про кого спершу подумала? Про мого сина чи цих чарівних пань? Та не червоній, бо з твоїм волоссям стаєш схожа на плід гранату. Всі чоловіки — йолопи та блазні, тут і сперечатися нема про що. Але ті, що у пістрявому, хоч веселіші за тих, що у коронах. Маргерійко, дитинко, поклич Салотруса — подивимося, чи не звеселить він нам панну Сансу. А ви, решта, теж сідайте. Чи я маю наказувати вам усе на світі? Санса, напевне, думає, що мою онуку оточує отара якихось тупих овець.
Салотрус з’явився раніше за вечерю. Він був вдягнений у блазенське вбрання з зеленого та жовтого пір’я, на голові мав м’якого півнячого гребінця, а з себе був могутній та жирний чолов’яга — круглий, мов куля, трохи не втричі більший за Місячка. Він увійшов до палати, перекидаючись на руках, скочив на стіл хвацьким перевертом і зніс перед Сансою велетенське яйце.
— Розбийте його, ласкава панно! — заохотив він.
Кола вона розбила, з яйця вискочив десяток жовтеньких курчат, які миттю повтікали навсібіч.
— Ловіть їх, ловіть! — загукав Салотрус.
Маленька панна Булвер ухопила одне курча і віддала йому, а він закинув голову назад, розтяг велетенського рота, запхав туди курча і прикинувся, що ковтає. Від могутнього відригу в нього з носа полетіли маленькі жовті пір’ячка. Панна Булвер заскиглила з розпачу, але плач змінився раптовим вереском радощів, коли курча вивільнилося з рукава її сукні та побігло рукою.