— Якщо ґава втече, я й ваші кістки виварю, — попередив він, перш ніж рушити, і вишкірився крізь криві зуби велетневого черепа, якого носив за шолом.
Ігритта презирливо тюгукнула.
— Може, хочеш сам його стерегти? Ні? Тоді помовч. Скинув справу на нас — то дай спокій і не пхай свого носа.
«Вільний нарід, одначе» — подумав Джон Сніговій. Торохкало очолював похід, та схоже, ніхто з загону й не думав перед ним запобігати.
Дичацький ватажок пришпилив його на місці недружнім поглядом.
— Цим телепням, гайвороне, ти ще можеш задурити голову. Але не гадай, що так само легко заб’єш баки Мансові. Манс на тебе раз гляне — і знатиме, що ти брешеш. А коли взнає, я собі з твого вовка зроблю кожуха. А тобі, м’якенький хлопчику, випатраю кишки і запущу тхора в живіт.
Джонова правиця сама собою стиснулася і розтиснулася, розминаючи обпечені пальці під рукавицею. Але Довгоспис Рик лише зареготав.
— Де ти знайдеш тхора посеред снігів?
Першої ночі, після довгого кінного переходу, вони отаборилися у мілкій круглій кам’яній западині на вершині безіменної гори і підсунулися купою до вогню, коли почав летіти сніг. Джон дивився, як тануть сніжинки, пролітаючи над вогнищем. Незважаючи на вовну, хутро та виварену шкіру, холод просякав йому до кісток. Ігритта повечеряла і сіла поруч, нап’явши каптура та сховавши долоні до рукавів, щоб зігрітися.
— Коли Манс почує, як ти упорався з Півруким, то візьме, не сумнівайся, — сказала вона йому.
— Що візьме?
Дівчина насмішкувато реготнула.
— Тебе до нас. Гадаєш, ти перша ґава, яка злетіла сюди зі Стіни? Потай ви усі до одного мрієте літати вільно.
— А коли я стану вільним, — неквапом проказав він, — то зможу й вільно піти, куди схочу?
— Та певно, що зможеш. — Якщо не зважати на криві зуби, посмішка її була тепла і приязна. — А ми зможемо вільно тебе вбити. Жити вільним — небезпечно. Але хто волі скуштував, тому інша страва не смакуватиме.
І поклала йому долоню в рукавиці на ногу трохи вище коліна.
— От сам скуштуєш — тоді побачиш.
«Побачу» — подумав Джон. — «І побачу, і почую, і про все дізнаюся, а тоді віднесу звістку на Стіну.» Дичаки вважали його кривоприсяжцем, та насправді він лишився вірним братчиком Нічної Варти і виконував останній обов’язок, покладений на нього Кворином Півруким. «Тим самим, якого я власноруч убив з його ж наказу.»
Унизу гори вони натрапили на невеличкий струмок, що стікав з підніжжя до річки Молочної. Потік зверху виглядав зробленим із каменю та скла, хоча десь глибше під морозною поверхнею чувся плин води. Торохкало повів усіх просто через струмок, трощачи копитами крижану кірку.
Скоро перед ними виникли вартові Манса Розбишаки. Джон зміряв їх уважним оком: восьмеро вершників, чоловіки й жінки, вдягнені у хутро та виварену шкіру, подекуди шолом чи таку-сяку кольчугу. За зброю вони мали рогатини, відпалені у вогні списи, а ватажок їхній — тілистий білявий молодик зі сльозавими очима — велику, добре нагострену криву косу блискучої криці. «Плакун» — зрозумів Джон з одного погляду. Чорні братчики оповідали про нього страшні казки. То був знаний наскочник і харцизяка того самого штибу, що й Торохкало, Харма Песиголовка чи Алфин Ґаворіз.
— Вітаю, Князю-над-Кістками, — мовив Плакун, забачивши їх. Джона та вовка він зміряв особливо пильним поглядом. — Це ще хто такий?
— Це ґава до нас перелетіла, — відповів Торохкало, якому подобалося величатися Князем-над-Кістками за свій торохтливий обладунок. — Злякалася, мабуть, що я заберу його кістки разом із Квориновими.
Він хвалькувато струснув мішком у повітрі.
— Кворина Піврукого убив оцей гайворон, — зауважив Довгоспис Рик. — Разом зі своїм вовчиськом.
— І Орелла теж він зарізав, — мовив Торохкало.
— Малий — варг, або щось таке, — встрягла дебела списниця Рагвила. — Його вовк відшматував клапоть від ноги Піврукого.
Червоні водянкуваті очі Плакуна зміряли Джона ще раз.
— Ти ба! А й справді — коли придивитися, у пиці є щось вовче. Ну ведіть до Манса — мо’, він йому глянеться.
Плакун розвернув коня і ринув чвалом геть. Його вершники заспішили слідом.
Дмухав сильний вогкий вітер. Загін перетнув долину Молочної та рушив вервечкою крізь табір на її берегах. Привид тримався коло Джона, та його запах летів перед ним, наче оповісник із прапором — і скоро навколо них гарчали та гавкали трохи не всі дичацькі собаки. Ленил заверещав, щоб вони замовкли, та собаки не зважали.
— Щось їм твоя звірюка не до смаку, — мовив Довгоспис Рик до Джона.